Чаю після такої спеки ми, природньо, хотіли, але ганяти за ним літнього білого я фізично не міг. Так, так, знаю, це — патологія, але боротися з наслідками сімейного виховання у моєму віці уже пізно. Кивнувши здивованому Ларкесу (заходь, не бійся), я пішов допомагати господареві. Так навіть краще — чай з’явиться набагато швидше. Всього через п’ятнадцять хвилин ми сиділи на низьких диванчиках у просторій вітальні з тепловим насосом, насолоджувалися прохолодою і пили зелений чай з м’ятою. Добре!
— Признаюся, я сподівався одержати звісточку від вашого дядечка набагато раніше.
Так, значить, про ступінь нашої спорідненості він знає.
— Це зрозуміло. Справа в тому, що минулого року мого дядька вбили, і мені дуже хотілося би знати, кому ви говорили про відправлену йому посилку?
Його рука з горнятком безсило опустилися на столик, очі підозріло заблищали:
— Це моя вина…
Тільки не сльози! Якщо він почне ридати, то не зупиниться до вечора, а в мене часу обмаль.
— Це — життя, містере Хемаліс, у чорних магів помирати від старості — поганий стиль. Суть в тому, що у нас в Краухарді залишати безкарним вбивство родичів вважається непристойним. Виконавці мертві, але мені хотілося би знати, хто їх послав. Розумієте? З ким ви про це говорили?
У нього задрижали губи:
— Я… Я…
Нервовий старушок попався! Я переповз на килим і, потягнувшись, накрив його руку своєю:
— Все добре! Я знаю, що вони небезпечні. Мене це не зупинить. Буде краще, якщо ви допоможете мені — так я зможу не ризикувати невиправдано… вмістом… книжки.
Він сильно здригнувся і злякано подивився на мене — я продовжував бути спокійним і люб’язним. Забалакати цього дідуся — пера дрібничок. Ті, хто залякує білих, не враховують, що зламавшись раз, бідолахи вже нічого не здатні в собі втримати. Так і вийшло.
— Я не знаю їхніх імен! Вони… Вели себе жахливо! Мені довелося пообіцяти, що я прочитаю для них книгу, інакше би мене убили.
— Ви можете це зробити? — уточнив Ларкес.
— Ні, але я повинен був щось сказати.
Старий все-таки заплакав.
— Тихо. Тихо. Тепер все буде добре. Вони залишили після себе що-небуть? Говорили про якісь події, людей?
— Так! — Хемаліс притишив в голос, очі його округлилися. — Воно там, за гардеробом. Тільки не торкайтеся його!
Половина вікна була щільно загороджена древньою шафою для одягу (я спочатку подумав, що це від сонця). Тепер мені стало зрозуміла справжня причина — на підвіконні стояло велике запилене опудало птаха.
Залишити в домі білого мертву тварину! Це не люди, це — нежиті. Знищивши їх, я виконаю священний обов’язок бойового мага, може, мені навіть орден дадуть.
— Чого би вам не викинути цю штуку?
— Вони сказали, що якщо я заберу його, мені не жити.
Ну, точно, різновид ґоулів, лише говорити вміють — нове відкриття для дослідників потойбічного! Добуду шкури і книгу напишу, ще й прославлюся.
— Обіцяю, що через тиждень ви зможете викинути цю гидоту і взагалі — переїхати в трохи спокійніший район. Ви ж цього хотіли б?
Він хлюпнув носом і кивнув.
— Потерпіть ще трошки.
Поки я розкланювався з помітно побадьорівшим білим, Ларкес замислено-відчужено мовчав, але, коли ми вийшли, не втримався і смикнув мордою:
— І як ви збираєтеся шукати людину без імені, яка побувала тут рік тому?
— Є один спосіб. Ти знаєш якесь пристойне місце на предмет поїсти з місцевою кухнею?
Те, що мені було необхідно, подавали лише в ду-уже автентичних ресторанах. Страва складалася, головним чином, з бобів, щодо яких у мене з дитинства була деяка упередженість, хоча, всі інґредієнти були перетерті настільки, що впізнати хоч щось було неможливо, Другою проблемою було те, що коричневу з олійним відблиском пасту треба було зачерпувати шматочком хліба, а в мене не було звички пхати руки в їжу. По-третє… Мене його просто не радили: одразу після приїзду Деніс попередив, що тому хто звик до північніших страв, це не сподобається.
— Збираєтесь це їсти? — обережно поцікавився Ларкес. — Знаєте, людям з півночі таке…
Я навіть зашипів на нього від досади. Скільки можна повторювати!? І ще, не міг же я йому розповідати, навіщо це мені треба
Шерех хотів знати, яка ця страва на смак тепер, коли пройшло стільки років. Що нового внесли в рецепт покоління? Я таке в рот брати не хотів і поставив питання ребром: де мені знайти ту людину, яка поставила опудало на вікно? Шерех покомизився і обіцяв допомогти. Я мужньо взяв шматочок порваної руками прісної палянички і зачерпнув суміш…
В результаті, все вийшло не так вже і страшно. Так, трохи гострувате, але не настільки, щоби не можна було з’їсти — краухардський хрін на смак ще зліший. Купа цибулі, часнику і якихось трав’яних прянощів геть відбивали бобовий присмак, а різані овочі на закуску дозволяли їсти жирне і не давитися (користуватися темно-червоним соусом, поданим разом з сіллю, я мудро не став). Коли останні залишки пасти було вимазано з дна миски, в моїй голові стала проявлятися знайома сіра картинка — Шерех пропонував нам об’їхати Чумний квартал з півночі.
— А далі що? — Ларкес уважно спостерігав за мною і щось таке собі в голові аналізував.
