Я перечекав спеку під просторим дерев’яним навісом якоїсь сушильні, міркуючи над тим, що, по-хорошому, крутим чистильникам з «нагляду» тут і справді нíчого було робити, а от парочка жандармів з батогами не зашкодила б. Своя привабливість в Арангені є, от тільки все це — не правильна чесна небезпека, а просто — людська дурість, яку вибивають з голови без всякої магії, грубою силою. Саме такі ситуації і приводять до того, що чорні маги непогано заробляють. Дивовижі, які я побачив після цього, мене вже не дивували: кинуті хати, наглухо закриті стодоли, криниці з «хатками» і інше чортзна-що, за яке саджати треба. Хочете мою думку? Недоумки заслуговували того, щоби померти від чуми — глупоту не можна заохочувати.
Ввечері на рівнині замаячили дахи великого поселення, де, за моїми прикидками, знаходився штаб арангенського НЗАМПІС. Мене вже зустрічали, але робили це якось не по-доброму, з патиками в руках — чотири маги вишикувалися поперек темної дороги, підозріло нагадуючи кордон. Їх суворий вигляд мене не тривожив — чорним не притаманна обережність, а після того, що сталося в Хо-Каргу моя зухвалість била просто через край.
— Пароль.
— …!!! Я з Хо-Карга, про мій приїзд вас мали повідомити.
— А ти доведи!
Макс підійшов до нього поближче і показав зуби. Вперше бачу людину, яка би зраділа від вигляду зомбі.
— Ну, заїжджай, якщо так.
Те, що я прийняв за село, виявилося невеликим містом, з якоїсь незрозумілої причини, вибудуваним посеред степу. В сутінках можна було розрізнити акуратні двоповерхові будиночки без горóдів, храм, ратушу, а також той факт, що місто було майже пусте. Мене зустрічали темні вікна і забиті двері, тьмяні олійні ліхтарі горіли лише на центральній вулиці. Містечко з прикольною назвою Тюкон-Таун обіцяло скоро стати таким самим привидом, як і знайдений мною хутір.
Штаб арангенського НЗАМПІС був розміщений в єдиному нормально обладнаному приміщенні з освітленим фасадом і захисними Знаками на фундаменті. Конторою керував літній чорний маг помірного ступеню капосності (напевне, його довго такого вибирали). Підлеглих у нього я нарахував чоловік п’ять, при тому, вели вони себе тихо і напружено. Я не уявляв собі, що могло змусити чистильників так сіпатися, але і на роль провідників вони ніяк не пасували, а самостійно добиратися до містечка десь на узбережжі позбавленою орієнтирів рівниною можна роками. Як воно кажуть, добрий день, вуйку — попали!
— Щось сталося, сер? Може, мені вдасться чимось вам допомогти?
А потім ви допоможете мені.
— Ви дорогою кого-небудь зустрічали? — примружився арангенський начальник.
— Нікóго. Взагалі — нікого.
— У нас співробітник пропав, — без переходу повідомив він, — третій день шукаємо.
— Як це «пропав»?
«Чистильники», взагалі-то, не з тих, хто тікає з місця служби, та і куди звідси втечеш?
— А от так! Поїхав на плановий огляд і — з кінцями.
— Не може такого бути!
Мужик раптом розлютився, ніби всі не виказані мною підозри зачіпали особисто його:
— Ти давай не мудруй і в чужі справи носа не пхай, дійшло?
Я зрозумів — провідника мені не бачити, як своїх вух. Треба було терміново рятувати ситуацію:
— Давайте Макса пустимо слідом!
Він поморщився:
— Хороша ідея, але запізніла — час пройшов, до того ж, він на тарантасі своєму поїхав.
— Так у мене і пес не простий.
Він чесно намагався обдумати пропозицію, але іскрометна інтуїція серед його талантів не проявилася.
— Добре, спроба — не згуба. Лише транспорту не дам — таратайка остання залишилася, мало що. Хіба лише коня у місцевих наймете…
Та-а, допитливості серед його талантів, бачу, не було тим більше. Цікаво, а як, на його думку, я сюди добрався? Дійшов пішки від станції?
— Мені потрібна лише каністра олії і хтось з ваших, хто би зміг розпізнати вашого загубленого.
Арангенський шеф скривився:
— Співробітників у мене впритиск. Візьми з собою Паульса, він у нас емпат, від нього зараз ніякого толку.
— Білого? Та ви що!!! Я ж некромант, раптом мені ворожити знадобиться.
Тут чистильник мало не подавився.
— Ти тільки місцевим цього не бовкни! Це ж дикий народ, вони читають казки і ВІРЯТЬ. Зам мій з тобою поїде, і щоб вернулися до темряви! І вернулися — вдвох.
Хто б знав, як мене дістали ці сердиті начальники… Може, ну його, цей диплом? Варто через нього стільки надриватися! Але, залізши Шерехові в… е-е, в цілому, зараз відступати було би вже нерозумно, до того ж, кошти на проживання мені потрохи капали, і це допомагало змиритися з реальністю.
В штабному приміщенні мені дали кімнату для гостей — комірчину з ліжком, стільцем і вишитими квіточками фіранками на вікні. Вишивка і мережка в домі чорного мага викликали в мене гостре дежавю. І чому найбільш задовбуюче паскудство стається в таких от тихих, мирних місцинах? Напевне, це якийсь всесвітній закон: хто солодко жив, той погано кінчає. Ну, нічо, сказано не про мене.
