Житіє Моє полностью

VII. Ціна питання

10. Предметом безупинних філософських суперечок є питання, чи завдає схильність до Сили шкоди розумності індивіда. Деяка передбачуваність реакцій примушує релігійно настроєних опонентів говорити про обмеженість свободи волі у магів, але розгляд конкретних прикладів не виявляє ситуацій, коли носій Джерела не міг змінити своєї поведінки, коли він справді цього хотів..

Глава 1

Звершилося! Мене обміряли, зважили і визнали достойним звання алхіміка.

Свідоцтва про закінчення університету вручали публічно, при великому зібранні народу. Я тупо розглядав своє: в правому верхньому кутку на ньому красувалася велика тиснена золотом печать, вона нагадувала годинниковий механізм у розрізі. В лівому верхньому нахабно випирала друга – чорна, хитросплетена, своїм масним веселковими відливом вона викликала асоціації з бочкою дьогтю. Коли я дивився на листок, не міг відігнати геть відчуття, ніби печаті між собою лаються. Права означала, що я проявив особливі успіхи на поприщі алхімії, а ліва свідчила, що я – бойовий маг, який встиг доказати свою майстерність на ділі. Скорше за все, це Сатал постарався, старший каналія регіону, маму його за ногу! Тепер всі мої потенційні працедавці будуть цікавитися, чому я не чорний маг, а бойові маги (якщо мені коли-небудь не пощастить мати з ними справу) будуть ржати і питатися, що я робив серед алхіміків. Чудово! Ні, ні, не можна на цьому фокусуватися, страшно подумати, на що може перетворитися чорний, який ненавидить свої здібності. Тим не менше, відчуття, ніби мною скористалися у збоченій формі, не зникало.

-Томасе, я так тобою горджуся!

Я прихильно приймаю привітання родини – єдиний чорний, який прийшов на церемонію з батьками. І не лише з ними: Лючик захоплено крутив головою і засипав мене градом запитань, а маленька Емі (не така вже вона тепер і маленька) із задоволенням приймала увагу білих студенток (не можуть вони пройти попри дитину без уті-путі). Рік назад я би мучився і сам себе згриз, виглядаючи, чи хтось з мене часом не глузує, а зараз мені було глибоко плювати на такі дрібниці (можливо, це так виказувала себе дія блокаторів). Ні, зрозумійте вірно, якби я був удома, то зумів би відбрехатися, і цього візиту би не сталося, але Джо сприймав відсутність реакції за звичайний чорний пофігізм, і після повернення з Арангену, я знайшов удома телеграму, де було вказано конкретну дату приїзду рідних. Добре хоч зомбі вдалося пристроїти у чистильників.

А от Рон прийшов на церемонію сам.

- Вітаю. - Чвертка розумно почекав, коли білі потягнуть моїх рідних знайомитися з оранжереєю і іншими пам’ятками і цікавинками університету.

- Тобі того ж.

- Скажи, а як ти ухитрився здати магію, якщо сидиш на блокаторах?

Я багатозначно тицьнув пальцем вгóру:

- Зв’язки. Потрібні знайомства в верхах. Ти собі не уявляєш, які люди замовили за мене словечко! Сам як? Я думав, ти на осінь залишишся.

Рон знизав плечами:

- А воно мені треба? Довелося, правда, потрудитися… Вип’ємо?

Але на території університету алкоголь не пропонували, найближчі пивниці в день випуску від гріха подалі позакривалися, так що розваги довелося відкласти до вечора. Я сплавив Джо папку з дипломом, шапочку з китичкою і обов’язкову на церемонії червоно-білу мантію (на прокаті цих балахонів хтось заробив собі добрий маєток) і перебрався туди, де навколо столів з закусками тусувалася найбільш тверезомисляча частина випуску.

За дальнім столиком потайки розпивали подарунковий лікер викладачі. Святкують, що нарешті позбавилися нас. Чого радіють? Через два тижні новий навчальний рік.

Столик з м’ясними закусками і здоровенною мискою салату щільно обступили випускники факультету бойової магії. Природньо! Не фруктами же на патичках нам харчуватися. Я витягнув зі стосу чисту тарілку і пішов наздоганяти пропущене. Однокурсники-чорні посунулися, мугикнули якісь привітання і залишили свої дурні жарти при собі. Ось що значить репутація, причому, навіть не моя – події в Арангені вважалися державною таємницею. Як і належить хорошому учневі, я купався у промінні слави мого наставника – великого і жахливого Етана Сатала. Подумати лишень, два роки тому його ніхто не знав, рік тому його вважали молодим вискочкою, а тепер, при звуках його імені, очі у всіх стають скляні, а погляди повертаються до неба.

Наш найбільший знавець управляючих чарів, який регулярно намагався сперечатися зі мною за першість в цьому питанні, опустився до бесіди:

- Ти тепер куди, Тангоре, в Хо-Карг рвонеш?

Сказати йому, що лише псих стане перебиратися до столиці в такий час? До спеки, чуми, і юрм голодранців.

- Знаєш, місто, де вже місяць карантин – не межа моїх чаянь.