Живий звук полностью

Я підхопив з підносу наповнений шампанським фужер і пройшов усередину.

На подібних тусівках бувати доводиться не часто. Можна сказати – практично не доводиться. Тому я не зрозумів: уже все почалося, ще нічого не почалося чи так і повинно бути.

Як для вечірки в клубі середньої престижності тут було надто тихо. Хоч людей вже й набилося досить багато, та й поїли не лише шампанським. Повз мене проходили дівчатка-офіціантки, розносячи коньяк у пузатеньких келишках, горілку в строгих класичних стопках, червоне вино та сік у високих склянках. Однак алкогольні напої чомусь активним попитом не користувалися. Аж дивно, адже, як на мене, народ, що зібрався для розпусти на халяву, повинен змагатися, хто більше вип'є.

Гості в основному зосередилися на закусках. Побачивши викладену на тарелі гірку смажених курячих крилець, я відчув, що не обідав. Тож одразу прилаштувався біля цього їдла за найближчим столиком.

Місце мало кілька очевидних переваг. Столик стоїть поряд із виходом. Повз нього всі проходять, не звертаючи уваги на того, хто там засів. Завжди можна непомітно для інших зникнути, хоча навряд чи хтось із присутніх буде особливо перейматися як моєю появою, так і втечею.

А в тому, що звідси треба буде скоро тікати, у мене не було жодних сумнівів.

Я і йти не дуже хотів. Мене навіть особливо й не запрошували. Просто, подзвонивши продюсеру з метою традиційно запитати: «Ну, як там ваше нічого?», несподівано почув ввічливе: «Слухай, старий, у нас завтра типу бенкет. Зйомки закінчені, з цього приводу невеличка вечірка. Усі свої будуть, так що я тебе запрошую». – «А я хіба ваш?» – «Гівно питання, старий! Приходь, коротше!»

Коротше, я прийшов. Сам не знаю, для чого. Швидше за все, просто з цікавості.

Невеличку залу огортала напівтемрява. Тим не менше, схрумавши три крильця і запивши їх ковтком холодного шампанського, я, нарешті, роззирнувся довкола і побачив усе, що хотів побачити.

У кутку за двома зсунутими столиками отаборилися, очевидно, найбільш «свої» з усіх «наших». Продюсера Колю Комарницького важко не впізнати. Цього велетня, як я дізнався, в тусівці кіношників дражнять Кінг-Конгом. Він говорить щось смішне, махає руками, і кожне його речення викликає дружний жіночий сміх.

З-поміж дам, котрі обсіли «свій» столик, мої очі вихопили та ідентифікували акторку років сорока – вона часто грає бізнес-леді та дружин бізнесменів у російських серіалах. Я не дивлюся серіали, просто регулярно читаю нашу газету «Міський тиждень». А там недавно було з нею інтерв'ю: Люська Корбут випросила в мене телефон Комарницького і домовилася про зустріч із «зіркою» сама.

Із режисером Ромою Барабашем я теж познайомився. Власне, продюсер та режисер – єдині, з ким я тут був справді знайомий і з ким плідно працював майже два місяці. Спроби напитися з обома відразу або з кожним окремо не вдалися. На відміну від офіцерів міліції, з якими мені доводилося мати справу набагато частіше, ці люди мистецтва, зокрема – кінобізнесу, сухий закон майже не порушували. По сто коньяку за знайомство – максимум, який я зміг собі з ними дозволити. Нема коли пити, виправдався тоді Комарницький, при тому навіть винувату мармизу скорчив.

Нема – значить, нема. Значить, так і буде.

Тепер же сидять, лигають – аж бігом. Подібні фуршети – той самий легальний привід відтягнутися по-людськи хоча б кілька разів на рік. Коля Кінг-Конг надто активно жестикулює своїми довгими руками, до однієї з яких ніби приріс келишок коньяку, а Роман тихенько сидить у дальньому кутку і, здається, повільно, але впевнено наливається горілкою. Хрін їх розбере, цих творчих людей…

Не те щоб мені залежало конче випити з діловим партнером. Просто я звик саме до таких, алкогольних стосунків з усіма, з ким по роду діяльності мав справи. Насамперед це були менти, а менти – народ, який живе за принципом «наливай та пий». Очевидно, на тверезу голову жоден з них не міг зрозуміти та пояснити, чому в нас якщо і ловлять когось серйозного, то дуже швидко відпускають. А пояснення, зроблені на п'яну голову, не мають юридичної сили і, відповідно, не можуть іти в газету.