Устав, пройшовся по палаті. Став біля підвіконня. Якийсь час мовчки роздивлявся березневі сутінки. Випитий коньяк додавав дещицю куражу.
Треба спробувати.
Зібравшись з духом, я взяв мобільник, знайшов в адресній книзі потрібний телефон, набрав номер. Відповіли після четвертого виклику.
– Це Ігор Варава, добрий вечір.
– Привіт, – озвався президент фінансової групи «Південь» Григорій Захаревич. – Я вчора повернувся з-за кордону і дізнався, що один журналіст допоміг міліції в боротьбі з наркомафією. Ви знаєте такого?
– Боротьба безкомпромісна, – погодився я. – А журналіст – лише скромний та небайдужий громадянин. Він не міг учинити інакше. Ще він може дівчинку врятувати, яка тоне, бабусю через дорогу перевести, пенсіонеру за кефіром сходити…
– У цього журналіста маса чеснот, – відзначив Захаревич. – Ви у справі?
– Так. Коли ми останній раз прощалися, ви просили дзвонити, коли я щось надумаю. Були якісь пропозиції з вашого боку…
– Звичайно. Вони в силі. Особливо після того, що сталося. Я навіть готовий оцінювати вашу роботу дорожче.
– Тоді давайте зустрічатися.
– Не питання. Коли?
– Відпустять лікарі – днів через три.
– Щось серйозне? Може, допомогти?
– Хіба запаяти тріщину на ребрі.
– Вам хочеться чогось більш спокійного, ніж лови нарко-баронів?
– Можливо. Але є одна тема… Бартер. Так би мовити, послуга за послугу. До речі, тема економічна.
– Слухаю.
– Треба допомогти одному підприємцю з Чернівців. Вашого впливу досить, аби просунути потрібну йому публікацію в якусь серйозну київську газету?
– Писати ви будете?
– Я. Матеріалу вистачає.
– О'кей. При зустрічі поговоримо. Думаю, все у нас вийде…
