Не хочу навіть уявляти, чим була та істота — якщо це взагалі можливо уявити. Вона була безформна, як велетенський слимак, і не мала ані голови, ані хвоста, ані видимих органів — нечиста, набрякла, шкіряста почвара, вкрита тонким, схожим на плісняву хутром, про яке я вже згадував. Мій ніж пропоров її, неначе шмат зогнилого папірусу, залишивши подовгасту й глибоку рану, і те страхіття сплющилося, немовби луснув пухир. З нього хлинув нудотний потік людської крові, змішаної з темними сплутаними масами, які могли бути напіврозчиненим волоссям, з пливкими драглистими грудками, подібними до розтопленої кістки та згустками якоїсь білої речовини. Тієї ж миті Октейв поточився й упав, розпростершись на весь зріст на підлозі. Здійнята падінням хмара праху мумії заклубочилася над ним, що лежав нерухомо, неначе мертвий, й оповила його.
Долаючи відразу та задихаючись від леткого праху, я нахилився і здер з його голови те обм’якле жахіття, що досі слизіло бридотною рідиною. Воно відстало з неочікуваною легкістю, немов я зняв якусь розкислу ганчірку, але, о Господи, як би мені хотілося, щоб я тоді не рушив ту істоту з місця. Під нею більше не було людського черепа, адже він був роз’їдений до самих брів, і коли я підняв той подібний до каптура об’єкт, під ним оголився напівзжертий мозок. Мої пальці раптово знесиліли, і я випустив ту безіменну істоту. Падаючи, вона перевернулася, відкриваючи свою нижню частину, яку вкривали численні ряди рожевуватих присосок, розташованих колами довкруж мертвотно-блідого диска, що був укритий подібними до нервів волокнами і скидався на щось на кшталт нервового сплетіння.
Мої супутники з’юрмилися за моєю спиною, але тривалий час ніхто не міг здобутися на слово.
— Як гадаєте, чи давно уже він мертвий? — Галґрен прошепотів те жахливе запитання, яке кожен із нас ставив собі подумки. Вочевидь, ніхто не зміг або не схотів на нього відповісти, і ми просто стояли, застигнувши у позачассі, та наче зачаровані прикипіли нажаханими поглядами до Октейва.
Урешті-решт я спробував відвести очі й, роззирнувшись навмання, зупинив погляд на рештках прикутої мумії і вперше, з відстороненим, нереальним жахом зауважив напівз’їдений стан її зморщеної голови. Від мумії мій погляд ковзнув убік, до нещодавно відчинених дверей, проте тієї миті я ще не розрізнив того, що́ привернуло мою увагу. А потім я, стрепенувшись, побачив у променях ліхтарика, що за тими дверима, далеко внизу, мов у якійсь глибокій ямі, нуртує й комашиться сила-силенна тіней, які повзуть уперед, звиваючись, наче черва. Пітьма немовби клекотіла ними, а тоді тіні сягнули дверей і через широкий поріг до склепу хлинув мерзенний авангард незліченного війська: то були істоти, споріднені зі страхітливою, диявольською п’явкою, яку я зірвав з роз’їденої голови Октейва. Деякі з них були тонкими й пласкими, ніби диски з тканини чи шкіри, і корчилися, під час руху складаючись удвоє, а деякі були більш або менш череватими й повзли вперед із ситою млявістю. Не знаю, яку поживу знайшли вони у тій запечатаній обителі вічної півночі, й лише молюся, щоб мені ніколи не довелося того спізнати.
Наелектризований жахом, відчуваючи нудоту від вигляду тих огидних істот, я відскочив якнайдалі від них, а те чорне військо з жахливою швидкістю лилося нескінченними лавами з допіру розпечатаної безодні, немовби відразливе блювотиння, що вивергалося з пересичених страхіттями пекел. І коли та хвиля, брижачись, покотилася до нас, ховаючи під собою тіло Октейва, я побачив, що істота, яку я відкинув, вважаючи її вже мертвою, подає ознаки життя й огидно ворохобиться, силкуючись повернутися в правильне положення та приєднатися до решти.
Ані я, ані мої супутики більше не могли витримати того видовища. Ми розвернулися й побігли поміж величними рядами урн, рятуючись від чорної маси демонічних п’явок, яка, ковзаючи підлогою склепу, вже наздоганяла нас. Діставшись першого розгалуження склепів, ми у сліпій паніці кинулися врозтіч. Не зважаючи один на одного, вже не думаючи ні про що, крім нагальної потреби втікати, ми навмання метнулися в розгалужені коридори. Я чув, як за моєю спиною хтось спіткнувся і впав, вигукнувши прокляття, що переросло у божевільний пронизливий крик, однак я розумів, що коли затримаюсь і повернуся назад, то цим лише накличу на себе ту саму лиховісну загибель, яка спостигла того з нашого загону, хто біг останнім.
Досі судомно стискаючи електричного ліхтаря і розкритого ножа, я біг вужчим коридором, що, як мені пам’яталося, мав більш-менш навпростець вивести до великої зали з розмальованою підлогою. У цьому коридорі я був сам — решта трималися головних катакомб; я чув, як десь удалині залунав приглушений лемент збезумілих голосів, немовби переслідувачі схопили одразу кількох моїх супутників.
