— А я думаю, ваша дружина хоче доручити їй приватне розслідування, — усміхнувся полковник Мелчетт. — Ця міс Марпл — справжній містечковий детектив. Слек, пригадуєте, як вона колись утерла нам носа?
— То була справа інша, — промовив інспектор Слек.
— Інша?
— То був місцевий випадок. Та стара леді справді знає про все, що діється в- містечку. Але тут вона не потягне.
— Та ви й самі ще до пуття не знаєте що й до чого, Слек, — сухо зауважив Мелчетт.
— Дарма. Ось побачите, сер, я з цим швидко розберусь.
А тим часом місіс Бентрі й міс Марпл снідали у вітальні. Прислуживши гості, місіс Бентрі відразу ж запитала:
— То як, Джейн?
Міс Марпл трохи спантеличено подивилася на господиню:
— Вам це що-небудь нагадує? — з надією допитувалася місіс Бентрі.
Міс Марпл славилася тим, що вміла співставляти дрібні містечкові події із сумними заплутаними випадками й так проливати на них світло.
— Ні, — замислено відповіла міс Марпл, — нічого… Поки що нічого. Мені чомусь спала на думку найменша дочка місіс Четгі — їді. Пригадуєте? Але тільки тому, щр ця бідолаха теж гризла нігті, й передні зуби в неї трохи стирчать. Оце й усе. Та ще хіба, — розвивала свою думку міс Марпл, — їді теж полюбляла дешеву пишноту.
— Ви маєте на увазі її одяг? — уточнила місіс Бентрі.
— Так, геть нікудишній атлас, ніякого смаку.
— Розумію. З тієї злиденної крамнички, де все коштує одну гінею, — мовила місіс Бентрі. Тоді враз похопилася: — Стривайте, а що сталося з їді?
— Дівчина просто перейшла на іншу роботу і там й, гадаю, нівроку, — відповіла міс Марпл.
Місіс Бентрі сиділа трохи розчарована. Здається, з цієї містечкової історії нічого не вийде.
— Ніяк не збагну, що їй було робити в Артуровому кабінеті, — здивовано промовила вона згодом. — Полк каже, нібито вікно виламано. Може, вона прийшла сюди разом із зломщиком? А потім вони посварились… Але це вже, мабуть, якась дурниця, правда?
— Навряд щоб так одягалися на крадіжку, — замислено сказала міс Марпл.
— Авжеж, вона вбрана як на танці чи на вечірку. Але ж ні в містечку, ні в околицях нічого .такого й близько немає.
— Н-немає, — непевно погодилася міс Марпл.
— Вам щось спало на думку, Джейн? — одразу пожвавішала місіс Бентрі.
— Цікаво, а…
— Що?
— Безіл Блейк.
— Ну що ви! — гаряче вигукнула місіс Бентрі, ніби пояснюючи свою думку, додала: — Я знаю його матір.
Жінки перезирнулись. Міс Марпл зітхнула й похитала головою:
— Я вас розумію.
— Селайна Блейк чарівна жінка. А який гарний у неї бордюр із квітів! Я аж зеленію від заздрості, коли його бачу. І вона така щедра на.*живці.
— Але ж ви знаєте, скільки було всяких розмов, — заперечила мій Марпл, не звернувши уваги на міркування про місіс Блейк.
— Знаю, знаю. До того ж Артур аж міниться, коли згадують про того хлопця. Безіл був із ним дуже грубий, і відтоді Артур не може про нього нічого й чути. У Безіла образлива манера говорити, як у більшості теперішніх хлопців. Вони люблять поглузувати з людей, що вихваляють свою школу. Британську імперію і таке інше; А ходить він у чому? Люди кажуть, — провадила місіс Бентрі, — мовляв, у провінції можна носити що завгодно. Більшої дурниці я зроду не чула. Саме у провінції людина у всіх на ваду. — Помовчавши, додала: — Він був такий ловкий, коли його маленького купали!
— Минулої неділі в газеті друкували чарівний дитячий знімок чевіотського вбивці, — докинула міс Марші.
— Невже ви гадаєте, Джейн, що він?..
— Ні, ні, люба. Я мала на увазі зовсім не те. Такий висновок був би надто поспішний. Просто я намагаюся збагнути, як тут опинилася та молода жінка. Це так не схоже на Сент-Мері-Мід… Та й потім, мені здається, що єдине пояснення — саме Безіл Блейк. Адже він влаштовує вечірки. До нього приїздять із Лондона, з кіностудій… Пригадуєте, що було в липні? Крики, співи, страшний галас, кругом п’яні, на ранок усе догори дном, бите скло, — так мені розповідала стара місіс Беррі, — а у ванній спала зовсім гола. молода дівчина!
— То все, певне, кіношники, — поблажливо промовила місіс Бентрі.
— Цілком можливо. А потім, — сподіваюся, ви про це чули, — він привіз сюди молоду жінку — яскраву блондинку.
— Невже це вона?! — вигукнула місіс Бентрі.
— Та ні, я просто міркую. Звичайно, я ні разу не бачила її зблизька — тільки коли вона виходила з машини або сідала в неї… Та ще якось угледіла її в садку біля котеджу у шортах і в ліфчику. А от в обличчя не бачила. Але всі ці дівчата — з їхньою косметикою, зачісками й нігтями — такі однакові…
— Так. Може бути. Це ідея, Джейн.
Саме цю ідею обговорювали й полковник Мелчетт із полковником Бентрі. Начальник поліції, оглянувши труп і простеживши, як його підлеглі взялися за звичайну свою роботу, перейшов із господарем до кабінету в протилежному крилі будинку. Полковник Мелчетт на вигляд був запальний і мав звичку посмикувати коротенькі свої руді вуса. Отож тепер він саме це й робив, раз у раз скоса поглядаючи на співбесідника, аж поки, зрештою, не витримав:
— Послухайте, Бентрі, зніміть мені з душі камінь. Ви справді не знаєте, хто ця жінка?
Господар одразу гаряче заперечив, але начальник поліції урвав його.
