— Він би сказав своїм костоломам — і цей салон посеред білого дня на друзки б рознесли, та й по всьому! Щоб всім охочим надалі була наука, так би мовити, — міркував уголос Льоха. — Вовтузитися тут з пляшками та з бензином… Ні. Це не він.
— Отже, треба шукати ще когось? — запропонував Маняма.
— Можливо, можливо… задумливо погодився Льоха. — А може, ми щось проґавили? Треба ще раз салон оглянути.
Вони повернулися додому в обід. Льоха з полегшенням насунув на носа старенькі окуляри і знову зробився видющим.
Розігріли у каструльці борщ, накраяли тоненькими скибками сало, хлібчик свіженький, ще теплий, придбаний по дорозі, та з часничком… Ох і смачно ж!
— Дуже симпатично! — прокоментував Маняма. — А що це таке?
— Це сало.
— Продукт тваринного походження?
— Тваринного, тваринного… їж давай!
По обіді пішли оглядати салон. Льоха озброївся довгою палицею й розгрібав сміття, намагаючись знайти, як він сказав, «щось, а що — не знаю сам». Особливо уважно він оглядав підлогу під тим вікном, де була прочинена кватирка. Коли пошурував палицею під залишками обгорілого автомата, звідти викотилося щось маленьке, невизначеної форми, сріблясте і закопчене. Петько палкою підкотив знахідку ближче, а потім зацікавлено підняв і уважно оглянув.
— Щось знайшов? — запитав Маняма.
— Дуже цікаво! Ха! — пробурмотів задоволений Льоха. — Щоб я так жив! Ти знаєш, що це таке?
— Звідки? — знизав плечима Маняма.
— Це ключ від камери, де сидить Серга.
— А як же… — недовірливо відповів Маняма. — Щось ця залізячка не дуже схожа на ключ.
— Ключ не у прямому сенсі, а у переносному. Йдемо додому. Мені треба залізти в Інтернет.
— А в Інтернет нащо?
— Коли нам поталанить, ми там знайдемо прізвище палія, а якщо ні — знов доведеться йти розпитувати наших онуків-ігроманів.
— Ти, Льохо, став розмовляти загадками. А можеш якось пояснити?
— За хвилинку, Манямо. Розповідати поки що немає чого. Це лише тінь здогаду.
Маняма скривився трошки і запропонував:
— Може, по дорозі зайдемо до парку? Подивимося на буй?
— Манямо, нема питань, але нам зовсім не по дорозі. Давай спочатку в Інтернет, а потім до парку.
Сперечатися було важко — салон стояв поряд із Льошиним будинком, просто через дорогу. Вдома, не знявши кросівок, Льоха кинувся до комп'ютера. Це добре, що мами не було вдома, за таке ставлення до її хатньої праці йому перепало б на горіхи. Льоха буквально ускочив в крісло й увімкнув комп'ютер.
— Ти поясниш врешті-решт, у чому справа, чи ні? — ображено запитав Маняма.
— Авжеж. Вибач, будь ласка, тільки мене як мішком по макітрі уперіщили, слово честі! От дивись… Ми з тобою побачили трьох дідусів. Один старенький і ледь ходить. А від салону після підпалу треба бігти щодуху, а то злапають. Отже, ця кандидатура відпадає. У другого, крім подагри, щось із правицею. Ти, може, не звернув уваги, але я бачив, у нього права рука не працює. Йому навіть Вадим дверцята у машині відчиняв, бо дід правицею відкрити не міг, а лівою — незручно. І потім у під'їзді він знов діду двері відчиняв. Права рука не працює, а лівою пляшку у кватирку не дуже закинеш. Не поцілиш! Залишається третій, дідусь Максима. Погодься, цей олігарх чи хто він там є, навряд чи став би займатися підпалом. Не схоже на такого крутого, га? А потім я знайшов ось це! — І Льоха урочисто показав на сріблясту штучку. — Знаєш, що це? Це бензиновий двигунчик для авіамоделей. І тоді у мене все стало на місця. Ідеальний злочин! До літачка хтось прив'язав пляшку з бензином, скерував у відкриту кватирку, а вона хоч і невисока, але широка! Модель згоріла під час пожежі, тому що робиться з дерев'яних планочок і паперу — і слідів нема! Крім цього двигунчика та залишків пляшки. Я б теж на нього уваги не звернув, коли б… Місяць тому я ходив на виставку авіамоделей і там такі штуки бачив. Такі моделі керуються пультом, а для цього потрібні дві руки, а ніг не потрібно взагалі! Зрозумів?
— Тоді, — почав розмірковувати Маняма, — якщо Максимів дід ні до чого, залишається дід Костика?
— Точно! Прізвище Костика Серебрянський. Якщо дід поцілив керованою по радіо моделлю у кватирку, він у свій час був класним моделістом. Ось це я й хочу перевірити в Інтернеті. Може, він там хоч яким боком засвітився?
Але класного авіамоделіста Серебрянського ніхто в Інтернеті не знав.
— Не може такого бути! Не може такого бути… — шепотів Льоха, проглядаючи сайт за сайтом.
Серебрянських було повно, але тільки не авіамоделістів.
— Яка гарна версія! Так усе підходить! Не може бути… Не може! Не може!!!
Він піднявся з крісла і рухнув на ліжко. Стурбований Маняма сів поряд:
— Агов, Льохо, з тобою усе гаразд? Не можна ж так побиватися, га? З-за якогось хулігана…
— Стій! — зарепетував Льоха, наче його почали різати. — Боже, який я ідіот! Бовдур! Дурень у кубі!
— Стою, — слухняно сказав переляканий Маняма і скочив з ліжка.
— Побудь вдома. Перетворись на кота про всяк випадок, мама може прийти. Я зараз, у сусідній під'їзд. На хвильку… Кабанчиком…
