— Коли з’являється хтось, на кшталт вас, нахабний рейнджер, котрий пре на шанси баксами і вириває своє. Це відновлює мою віру у випадкову природу всесвіту.
Я собі подумав, якої він заспівав би про випадковість, аби побачив Елову шахрайську таблицю.
— Погляди вашої дружини не здаються аж такими, гм-м, ліберальними.
Він розсміявся, сяйнули його маленькі чорні оченята. Виграш, програш чи нічия, цей чоловічок з русалкою на передпліччі відверто насолоджувався життям. Мене це надихало.
— О, Марджорі. Коли сюди приходить якийсь печальний бідолаха з обручкою своєї дружини й оповідає сльозливу історію, вона розпливається купкою желе. Але коли йдеться про спортивні ставки, вона зовсім інша леді. Це вона контролює особисто.
— Ви її дуже кохаєте, правда, містере Фраті?
— Як місяць зорі, колего. Як місяць зорі.
Марджорі перед моєю появою читала сьогоднішню газету, і та залишилася на вітрині, під склом якої лежали каблучки й інші подібні речі. Заголовок повідомляв: ФРАНК ДАННІНГ ПОХОВАНИЙ З МИРОМ. ПОЛЮВАННЯ НА ТАЄМНИЧОГО ВБИВЦЮ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ.
— Заради чого, на ваш погляд, це було зроблено?
— Не знаття мені, але можу вам дещо сказати, — нахилився він ближче, і посмішка спливла з його вуст. — Не був він аж таким святим, яким його намагається представити ця місцева шмата. Я про нього всякого міг би вам повідати.
— То вперед. Переді мною цілий день.
Усмішка повернулася знову.
— А ні. Ми тут, у Деррі, своє тримаємо при собі.
— Я це помітив, — кивнув я.
Мені хотілося побувати на Кошут-стрит. Я розумів, що за будинком Даннінгів можуть назирати копи, щоб подивитися, чи не проявлятиме хтось незвичайного інтересу до цієї родини, але все одно, бажання було надто сильним. Проте не Гаррі мені хотілося побачити; я хотів побачити його сестру. Хотів дещо їй сказати.
Що їй слід піти у вечір Гелловіну на «каверзи або ласощі», хоч хай як жаль їй свого татуся.
Що вона буде найгарнішою, найбільш чарівною індіанською принцесою з усіх, яких тільки бачили, і повернеться додому з горою цукерок.
Що попереду в неї щонайменше п’ятдесят три, а можливо, й більше років довгого і цікавого життя.
А найбільше про те, що одного дня її братик Гаррі захоче одягти уніформу, піти в солдати, і вона мусить зробити все-все-все можливе, щоби відмовити його від цього.
От тільки діти забудькуваті. Кожний вчитель це знає.
А ще вони вважають, що житимуть вічно.
Час було полишати Деррі, але перш ніж поїхати, я мав зробити ще одну невеличку справу. Я чекав понеділка. Того дня, тринадцятого жовтня, я закинув свою валізу до багажника «Санлайнера», а потім, вже сидячи за кермом, написав коротку записку. Всунув її до конверта, заклеїв і на його лицьовому боці надписав друкованими літерами ім’я адресата.
Я спустився в Нижнє Місто, припаркувався і зайшов до «Тьмяного срібного долара». Як я й очікував, там було порожньо, якщо не рахувати Піта, бармена. Той мив склянки й дивився по ящику
— Що я можу вам налити?
— Нічого, але ви можете зробити мені послугу. Яку я відповідно компенсую вам п’ятьма доларами.
Його це, на позір, не вразило.
— Справді? І що ж то за послуга?
Я поклав на шинквас конверт.
— Передасте оце, коли з’явиться належна особа.
Він поглянув на ім’я на конверті.
— Що вам треба від Біллі Теркотта? І чому ви не віддасте йому це особисто?
— Це зовсім просте доручення, Піте. Ви бажаєте отримати п’ятірку чи ні?
— Звісно. Якщо тільки це не піде на шкоду. Біллі доброї душі чоловік.
— Це йому не зашкодить ніяким чином. Навпаки, може піти йому на добро.
Я поклав поверх конверта купюру. Піт вмить змусив їх зникнути і повернувся до своєї мильної опери. Пішов і я. Теркотт, скоріш за все, отримав той конверт. Зробив він щось чи ні, після того як прочитав те, що було всередині, інше питання, одне з тих багатьох, на які я ніколи не отримаю відповідей. Ось що я йому написав.
Дорогий Білле.
Щось негаразд у тебе з серцем. Тобі треба якомога скоріше звернутись до лікаря, бо інакше буде пізно. Ти можеш подумати, ніби це жарт, але це не так. Ти можеш подумати, що неможливо мені про таке знати, але я знаю. Я знаю це так само точно, як і те, що Френк Даннінг замордував твою сестру Клару і твого небожа Мікі. ПРОШУ, ПОВІР МЕНІ І ПІДИ ДО ЛІКАРЯ!
Я сів до свого «Санлайнера» і, здаючи задом з парковочної шпари, побачив вузьке, недовірливе обличчя — з аптеки за мною спостерігав містер Кін. Я відкрутив віконце, висунув руку і послав йому птаха[288]. А вже тоді я нарешті виїхав на Горбатий пагорб і востаннє забрався з Деррі.
