Мій план насправді не був ніяким планом; я просто рухався по раніше випалених Елом слідах. Я вирушу до Дерама раненько, поставлю машину біля впалого дерева, поштовхаю його, а потім, коли над’їде і включиться Ендрю Каллем, зімітую серцевий напад. Проте після того, як я вичислив дім Каллема, мені захотілося зупинитися за півмилі звідти попити чогось холодненького в крамниці Бравні і там у вітрині я побачив плакат, що надихнув мене ідеєю. Ідея була божевільною, але в якомусь сенсі звабною.
Зверху на постері йшов заголовок: РЕЗУЛЬТАТИ ЧЕМПІОНАТУ З КРИБЕДЖУ ОКРУГУ АДРОСКОҐҐІН[291]. Нижче був список приблизно з п’ятдесяти імен. Переможець турніру, з Західного Майнота[292], набрав десять тисяч «кілочків» — хтозна, що воно таке. Слідом за ним ішов інший, з рахунком дев’ять тисяч п’ятсот. Третє місце, з 8722 кілочками — це ім’я було обведено червоним, що й привернуло перш за все мою увагу — зайняв Енді Каллем.
Випадкові збіги трапляються, але я звик вірити, що насправді так буває вельми рідко. Щось чимсь керує, еге ж? Десь у всесвіті (чи поза ним) цокотить якась величезна машина, крутячи свої незбагненні колеса.
Наступного дня я знову приїхав до будинку Каллема, цього разу десь близько п’ятої вечора. Поставив машину зразу позаду його «Форда»-універсала з дерев’яною кабіною й підійшов до дверей.
На мій стук відчинила миловидна леді у фартуху з рюшами, на згині ліктя вона тримала дитину, мені вистачило на них одного погляду, щоб зрозуміти, що я все правильно роблю. Тому що п’ятнадцятого листопада жертвою мусила стати не тільки Каролін Пулен, просто вона була єдиною, кому судилося опинитися в інвалідному кріслі.
— Слухаю?
— Моє ім’я Джордж Емберсон, мем, — торкнувся я краєчка капелюха. — Дозвольте поцікавитися, чи можу я побалакати з вашим чоловіком?
Звісно ж, я отримав таку можливість. Він уже з’явився позаду своєї дружини і обняв її за плечі. Молодий парубок, котрому не виповнилося ще й тридцяти років, з виразом ввічливої цікавості на обличчі. Дитина потягнулася до його лиця, Каллем поцілував їй пальчики, і вона засміялася. Потім він простягнув мені руку і я її потис.
— Чим можу вам допомогти, містере Емберсон?
Я показав дошку для крибеджу.
— Я дізнався у Бравні, що ви неабиякий гравець. Отже, маю для вас пропозицію.
Місіс Каллем схвилювалася.
— Ми з чоловіком належимо до методистської церкви, містере Емберсон. Турніри — це просто розвага. Він виграв той приз, і я його завжди полірую, щоб гарно виглядав на камінній полиці, але якщо ви бажаєте грати в карти на гроші, ви завітали не в той дім. — Вона усміхнулась. Я побачив, що їй це коштувало деяких зусиль, але все одно усмішка в неї була доброю. Мені подобалася ця жінка. Обоє вони мені подобалася.
— Вона права, — Каллем заговорив вибачливо, проте твердо. — Колись було я грав по пенні за кілочок, коли ще працював у лісі, але то було ще до того, як я зустрів Марні.
— Я ж не божевільний, щоби з вами грати на гроші, — заперечив я, — бо я взагалі не вмію грати. Але хочу навчитися.
— Ну, в такому випадку, заходьте, — запросив він. — Радо вас навчу. Це не забере більше п’ятнадцяти хвилин, а в нас іще ціла година до того часу, коли ми зазвичай сідаємо вечеряти. Та хай йому грець, якщо ви вмієте додавати до п’ятнадцяти й рахувати до тридцяти одного, ви вже вмієте грати в крибедж.
— Певен, що там є дещо більше, аніж просто рахування та додавання, бо інакше б ви не вибороли третє місце в турнірі округу Андроскоґґін, — сказав я. — Фактично, мені й потрібне дещо більше, аніж просто навчитися правил гри. Я хочу придбати у вас один день вашого часу. П’ятнадцяте листопада, якщо бути точним. Скажімо, з десятої ранку до четвертої після полудня.
Тепер на обличчі його дружини відбився переляк. Вона притисла дитину до грудей.
— За шість годин вашого часу я заплачу вам двісті доларів.
Каллем насупився:
— Що за гру ви задумали, містере?
— Сподіваюся, тільки крибедж. — Цього, втім, не здавалося достатнім. Я бачив це по їхніх обличчях. — Послухайте, я навіть не буду намагатися вас переконувати, ніби в моїй пропозиції нема нічого іншого, окрім неї самої, але якби я спробував все пояснити, ви б вирішили, що я божевільний.
— Я вже так думаю, — промовила Марні Каллем. — Енді, скажи йому, щоб ішов звідси.
Я обернувся до неї.
— В цьому нема нічого поганого, нічого незаконного, це не якесь шахрайство, тут нема прихованої небезпеки. Клянуся. — Проте сам я вже гадав, що нічого не вийде, хай хоч клястимуся я, хоч ні. Дурна виявилася ідея. Підозри Каллема мусять ще й подвоїтися, коли він побачить мене п’ятнадцятого числа поблизу Дому зібрань друзів.
Проте я не припинив натиску. Це було те, чого я навчився в Деррі.
— Всього лиш
— Звідки ви, містере Емберсон?
