Заходь, — шепотіло вікно на шостому поверсі. — Роздивися тут. Тут зараз порожньо, ті кілька людей, котрі працюють влітку, вже пішли додому, але якщо ти обійдеш дім кругом до вантажної платформи при залізничній колії, там ти знайдеш відчинені двері, я знаю. Врешті-решт, що тут є такого, щоб його охороняти? Нічого, окрім шкільних підручників, ба навіть ті учні, для яких вони призначені, не вельми їх прагнуть. Як тобі самому про це добре відомо, Джейку. Тож заходь. Піднімайся на шостий поверх. У твій час тут музей, люди приїздять з усього світу, і дехто з них все ще плаче за тим чоловіком, котрого було застрелено, і за всім тим, що він міг би зробити, але зараз 1960 рік, Кеннеді все ще простий сенатор, а Джейка Еппінга не існує. Тільки Джордж Емберсон існує, чоловік із короткою стрижкою, у пропотілій сорочці й попущеній краватці. Людина свого часу, так би мовити. Тож заходь, піднімайся. Чи ти боїшся привидів? Як ти їх можеш боятися, коли того злочину ще не трапилося?
Але вони були, привиди були. Либонь, не в Новому Орлеані на Магазин-стрит, а тут? О, так. Тільки я так і не уздрів їх, бо заходити до Книгосховища мені кортіло не більше, аніж заглиблюватися у повалений димар у Деррі. Освальд отримає роботу з сортування шкільних підручників усього лиш за якийсь місяць до вбивства президента, і весь цей довгий час чекання мені треба уникати будь-яких гострих кутів. Ні, я мав намір дотримуватися того плану, котрий накидав Ел у заключному розділі своїх нотаток, у тому, що озаглавлений ВИСНОВКИ ЩОДО ДІЙ.
Хоч він і був упевнений у теорії самотнього стрільця, Ел, однак, не відкидав невеличкої, але статистично вагомої ймовірності того, що він може помилятися. У своїх нотатках він називав це «вікном невизначеності».
Як те, що на шостому поверсі.
Він мав намір прикрити це вікно назавжди 10 квітня 1963, більш ніж за півроку до приїзду Кеннеді в Даллас, і я вважав, що ця його ідея має сенс. Можливо, саме тоді, у квітні, і, скоріш за все, саме в ту ніч — а чого чекати? — я вб’ю чоловіка Марини й батька Джун так само, як уже вбив Френка Даннінга. І докорів сумління матиму не більше, аніж тоді. Якщо ти бачиш павука, що квапиться по підлозі до колиски, де лежить твоя дитина, ти ще можеш вагатися. Можливо, навіть зважуватимеш, а чи не вловити його до пляшки, щоб випустити надворі, нехай собі доживає там своє маленьке життя. Але якщо ти певен, що павук отруйний? Якась чорна вдова[327]? У такому випадку ти не вагатимешся. Аж ніяк не вагатимешся, якщо маєш здоровий глузд.
Ти наступиш на павука й розчавиш його.
9Я мав власний план на роки між серпнем 1960 і квітнем 1963. Щойно Освальд повернеться з Росії, я триматиму його на оці, але не втручатимуся. Я не можу цього собі дозволити через ефект метелика. Якщо в англійській мові й існує більш недотепна метафора за «ланцюг подій», мені така невідома. Ланцюги (окрім тих, які, як я гадаю, усі ми колись навчалися робити в дитсадочку з паперових стрічок різного кольору) — міцна річ. Ми користуємося ними, виважуючи моторні блоки з наших ваговозів, ними ми сковуємо руки й ноги небезпечним в’язням. Не існує більше тієї дійсності, якою я її колись знав. Події хисткі, це я вам кажу, як будиночки, складені з гральних карт, а наближаючись до Освальда — не кажучи вже, щоб застерігати його проти скоєння злочину, якого він ще навіть не замислив, — я втрачу єдину мою перевагу. Метелик розправить крильця, і курс Освальда буде змінено.
