Спершу, либонь, стануться дрібні зміни, але, як говориться у пісні Брюса Спрингстіна, з дрібничок, бейбі, одного дня постають великі речі[328]. То можуть бути й зміни на добре, такі, що вбережуть людину, котра зараз працює сенатором від Массачусетсу. Але мені в це не вірилося. Бо минуле опірне. У 1962, як мовилося в одній з приміток, які Ел робив на берегах своїх нотаток, Кеннеді збирався відвідати Х’юстон[329], виступити в університеті Райса з лекцією про політ на Місяць. «Відкрита аудиторія, подіум без куленепробивного екрана», написав Ел. До Х’юстона від Далласа менше трьохсот миль. Що, як Освальд надумає застрелити президента там?

Або припустімо, що Освальд дійсно підставлений цап-відбувайло. А я налякаю його і він втече з Далласа назад до Нового Орлеана, а Кеннеді все одно загине, ставши жертвою мафії або якихось змовників з ЦРУ? Чи вистачить мені відваги повернутися крізь кролячу нору і знову розпочати все з нуля? Знову рятувати родину Даннінгів? Рятувати Каролін Пулен знову? Я на цю місію витратив уже майже два роки. Чи захочеться мені інвестувати до неї ще п’ять, з таким же непевним, як завжди, результатом?

Краще, аби не дійшло до того, щоб у цьому пересвідчуватись.

Краще убезпечитися.

Дорогою з Нью-Орлеана в Техас я вирішив, що найкращий спосіб спостерігати за Освальдом без того, щоби трапитись на його шляху — це мені жити в Далласі, поки він житиме у місті-супутнику Форт-Ворті, а потім самому перебратися до Форт-Ворта, коли Освальд переїде з сім’єю в Даллас[330]. Ця ідея була спокусливою, завдяки її простоті, але вона не була дієвою. Я зрозумів це через кілька тижнів після того, як вперше придивлявся до Техаського книгосховища і гостро відчув, що воно — точно як та безодня Ніцше — придивляється до мене.

Серпень і вересень того року, коли відбувалися вибори президента, я провів, їздячи «Санлайнером» по Далласу, шукаючи собі квартиру (навіть тепер, після всього, відчуваючи сум за моїм вірним Джі-Пі-Есом, коли вряди-годи зупинявся, щоб спитати в когось про дорогу). Ніщо не здавалося підходящим. Спершу я гадав, що справа в самих квартирах. Потім, коли почав уже краще відчувати це місто, я зрозумів, що справа в мені.

Єдина правда полягала в тому, що мені не подобався Даллас, і вісім тижнів прискіпливого вивчення міста вистачило, щоб я дійшов висновку, що в ньому забагато того, чого я ніколи не полюблю. Газета «Таймз Гералд» (яку чимало далласців буденно називали «Грязь Гералд») була жерстяним гучномовцем втомливої самовпевненості. Інша, «Морнінг Ньюз», могла наводити лоск лірикою, розводячись про те, як Даллас із Х’юстоном «наввипередки прямують до раю», але хмарочоси, про які йшлося у редакторській колонці, залишалися острівцем архітектурної пиндючності в оточенні кварталів, які я сам для себе почав називати Великим американським культом пласкості. Газети ігнорували ті ближні обширні нетрі, де лише починали потроху розсотуватися смуги расового відчуження. Трохи далі лежали садиби середнього класу, в яких жили здебільшого ветерани Другої світової та Корейської війн. Ветерани мали дружин, котрі цілими днями тільки й робили, що «пледжували» меблі та «мейтегували»[331] білизну. У більшості було по 2,5 дитини. Підлітки стригли траву, розвозили велосипедами «Грязь Гералд», глянсували сімейні автомобілі «Черепаховим воском»[332] і слухали (потай) Чака Беррі по транзисторних радіоприймачах. Мабуть, запевняючи своїх батьків, що він білий[333].

Поза приміськими районами, з їхніми вертлявими бризкалками на моріжках, лежали безкраї простори пласкої порожнечі. Де-не-де мобільні зрошувальні установки ще обслуговували поля бавовнику, але Королева Бавовна здебільшого вже була мертва, їй на зміну прийшли безкінечні акри кукурудзи та сої. Насправді найприбутковішими культурами округу Даллас були електроніка, текстиль, брехні та чорні нафтодолари. Свердловин поблизу було небагато, але коли вітер дув із заходу, з покладів Пермського басейну[334], в містах-двійнятах смерділо нафтою і природним газом.

Діловий район у середмісті кишів пронозами, котрі красувалися в прикидах, які я звик подумки називати «повний даллас»: картатий спортивний піджак, вузька краватка з затискачем з дутого золота (ці затискачі, шістдесятницькі версії пізніших брязкалець гіп-гоперів, ішли зазвичай з діамантами або з їх правдоподібними замінниками, головне, щоб іскрилися), білі штани «Сансабелт»[335] і розцяцьковані хитромудрим шитвом чоботи. Вони працювали в банках і інвестиційних компаніях. Вони торгували соєвими ф’ючерсами, лізингами нафтових родовищ та землею на захід від міста, де не могло рости нічого, крім дурману смердючого і перекотиполя. Вони плескали одне одного по плечах долонями з винизаними перснями пальцями й звали одне одного «синку». На поясах, там де бізнесмени у 2011 році носять свої мобільні телефони, багацько хто з них носив пістолети в кобурах ручної роботи.

Перейти на страницу:

Похожие книги