Хазяїна звали Елом Стівенсом, він був сухорлявим парубком середнього віку, зовсім не схожим на Ела Темплтона. Мав зачіску «рокабіллі», вуса «бандідо» з сивуватими пасмами, сильний техаський акцент, а на голові паперовий картуз, дженджуристо насунутий на одну брову. Коли я запитав у нього, чи є в місті Джоді житло в оренду, він розсміявся й відповів:
— На ваш вибір. Але якщо говорити про роботу, в нас тут аж ніяк не центр ді’ової активності. Здебільша ранчо навкруги, а ви, пардон за мою прямоту, анітрохи не скидаєтеся на каубоя.
— Я ним і не є, — підтвердив я. — Фактично я належу ближче до пишучого племені.
— Та ну вас! А що з вашого я міг читати?
— Нічого поки що. Я поки ще пробую себе. Маю написаним десь із півроману, і пара видавців виявили вже деякий інтерес. Шукаю тихе місце, де міг би закінчити роботу.
— Ну, в Джоді тихо, авжеж, — підкотив очі Ел. — Коли зайшлося про тишу, запевняю вас, ми на це могли б отримати патент. Тільки в п’ятничні вечори тут галас.
— Футбол?
— Йо-сер, все місто ходить. Як тільки перерва між таймами, всі ричать, як ті леви, а потім відриваються у Джим-речівках. На дві милі навкру’и чутно. Доволі кумедно буває.
— Хто такий Джим?
— Ла-Дью, квотербек[344]. У нас бувало кілька добрих команд, але ніколи досі не було квотербека, як Ла-Дью, в жодній команді з Денголма. А він же іще лише юніор. Люди вже го’орять про чемпіонат штату. Як на мене, це надто оптимістично поки, з усіма тими крупними школами на півночі, в Далласі, проте дещиця надії ніколи не завадить, так я вважаю.
— А крім футболу, як сама школа?
— Вона дійсно гарна. Багато людей спершу сумнівалися, коли дійшло до консолідації — я теж був у їх числі, — але справа виявилася доброю[345]. Цього року нагромаа’или більше семи соот’нь дітей. Дея’их везуть автобусом понад годину чи й довше, але вони, здається, не проти. Маа’уть, так їм менше доводиться робити роботи вдома. Ваша книга про старшокласників? Типу
— І зблизька нічого такого. Я маю деякі заощадження, але був би не проти приробітку на підміні. Не можу писати й викладати на повний графік.
— Звісно, що ні, — шанобливо кивнув він.
— Диплом маю оклахомський, проте… — я знизав плечима, ніби говорячи, що Оклахома, звичайно, не дотягує до ліги Техасу, але кожна людина має право на надію.
— Ну, то ви мусите побалакати з Діком Сімонсом. Він директор. Увечері приходить маайже що’ня. Жінка в нього померла пару років тому.
— Печально про це чути, — сказав я.
— Ми тут усі печалувалися. Він добрий чоловік. Та як і більшість людей в цих краях, містере…
— Емберсон. Джордж Емберсон.
— Отож, Джордже, в нас тут дрімотно здебільшого, крім п’ятниць, але, мо’, вам до того баай’уже. Може, ви навіть призвичаїтеся ричати по-лев’ячому в перервах між таймами.
— Можливо, й так, — погодився я.
— Повертайтеся сюди близько шостої. У цей час зазвичай приходить Дік. — Він поклав долоні на шинквас і прихилився ближче. — Хочете підказку?
— Звісно.
— Він, напевне, буде зі своєю пані-подругою. Місіс Коркоран, бібліотекаркою зі школи. Він типу женихається до неї з минулого Різдва чи десь відтоді. Я чув таке, ніби
— Я матиму це на увазі, — сказав я.
Після тижнів нашукування житла в Далласі до мого невода потрапило одне-єдине підходяще, яким, як виявилося, володіє людина, квартирантом якої мені ставати не схотілося. У Джоді мені вистачило трьох годин, щоби знайти гарного вигляду місце. Не квартиру, а добре доглянутий котедж з п’яти невеличких прохідних кімнат, з двома дверима на його протилежних кінцях. Дім було виставлено на продаж, як сказав мені агент з нерухомості, але пара, що ним володіє, радо віддасть дім в оренду правильному наймачеві. Розкидистий в’яз притіняв заднє подвір’я, там був гараж для «Санлайнера»… і функціонувало центральне кондиціювання повітря. За таких вигод орендна плата була цілком прийнятною.
Фреді Квінлен, так звали агента. Він виявляв до мене цікавість — гадаю, мейнський номер на моїй машині вразив його, як щось екзотичне, — але без зайвої надмірності. А що було найкраще, це те, що я відчув, що вийшов з-під тієї тіні, яка висіла наді мною в Далласі, в Деррі і в Сансет Пойнті, де моя орендована нерухомість тепер перетворилася на попелище.
— Ну то? — запитав Квінлен. — Що ви думаєте?
— Мені подобається, але я не можу сказати вам ні «так», ні «ні» сьогодні. Спершу я мушу побачитися з одним колегою. Припускаю, що завтра ваш офіс не працюватиме, чи не так?
— Ані-сер, я працюватиму. У суботу в мене відкрито до полудня. Потім я йду додому й дивлюся по телевізору матч тижня. Виглядає на те, що цього року буде пекельна серія.
— Так, — погодився я. — Безперечно.
Квінлен простягнув мені руку.
