11/22/63 полностью

— Знаю, нема на факультеті англійської вільних вакансій. Але якщо він у нас затримається, можливо зможе заступити на звільнене місце, коли той ідіот Філ Бейтмен вийде на пенсію.

— Мімз, це надто нестримано.

— Так, — погодилась вона, явно мені підморгнувши. — А також правдиво. Пошліть Діку ваші рекомендації з Флориди, містере Емберсон. Він погодиться. А втім, краще принесіть йому їх особисто на початку тижня. Навчальний рік розпочався. Нема сенсу втрачати час.

— Звіть мене Джорджем, — сказав я.

— Так, дійсно, — сказала вона. Вона відсунула від себе тарілку. — Діку, це ж якийсь жах. Чому ми тут їмо?

— Бо мені подобаються бургери, а тобі Елова полунична плачинда.

— О, так, — погодилася вона. — Полунична плачинда. Нічого сказати, я готова. Містере Емберсон, ви зможете залишитися на футбольний матч?

— Не сьогодні, — відповів я. — Мушу повернутись до Далласа. Можливо, на матч наступної п’ятниці. Якщо ви вирішите, що я вам знадоблюся.

— Якщо Мімі вас вподобала, значить, ви подобаєтеся й мені, — сказав Дік Сімонс. — День щотижня я вам не гарантую, але в деякі тижні буде по два, а то навіть і по три дні. Таким чином все зрівняється.

— Не сумніваюсь.

— Боюся, платня за підміну невелика…

— Я знаю, сер. Я шукаю способу лише доповнення мого бюджету.

— Тієї книжки, «Ловця», ніколи не буде в шкільній бібліотеці, — промовив Дік, скоса кидаючи сумний погляд на свою коханку, котра на це випнула губи. — Шкільна рада не дозволить. Мімі це знає. — І він знов уп’явся зубами і свій «Вилоріг».

— Часи змінюються, — проказала Мімі, спершу показуючи на диспенсер, а потім на кутик його рота. — Діку. Соус.

Наступного тижня я зробив помилку. Мав би розуміти: знову закладатися по-великому — це останнє, що я мусив впустити собі в голову після того, що зі мною трапилося. Ви скажете, що я мусив би краще стерегтися.

Я усвідомлював ризик, але мене непокоїли гроші. До Техасу я прибув з менш ніж шістнадцятьма тисячами доларів. Дещо з того було залишками заощаджень Ела, але більша частина — результатом двох дуже великих виграшів у Деррі і в Тампі. Однак проживання впродовж семи з чимось тижнів в «Адольфусі» з’їло понад тисячу; облаштування в новому місті легко зжере ще чотири чи п’ять сотень. Якщо навіть не враховувати їжу, оренду, плату за електрику й інші послуги, мені потрібно набагато більше одягу — і то кращого, — якщо я збираюся мати респектабельний вигляд перед шкільним класом. У Джоді мені доведеться базуватися два з половиною роки, перш ніж я завершу свою справу з Лі Гарві Освальдом. Чотирнадцять з лишком тисяч доларів не покриють цього строку. Зарплатня підмінного вчителя? П’ятнадцять доларів п’ятнадцять центів за день. Ї-го-го.

Окей, можливо, я й протягнув би на чотирнадцять тисяч, плюс на додаток тридцять, а подеколи й п’ятдесят баксів на місяць. Але для цього я мушу залишатися здоровим, не потрапити ні до якої аварії, а хіба на таке можна закластися. Минуле ще й хитре, окрім того, що опірне. Воно дає відсіч. Авжеж, можливо, в цьому також був присутній елемент захланності. Якщо так, то не через надто велику любов до грошей, а радше від тієї п’янкої упевненості, що я можу в будь-який час, коли мені заманеться, побити зазвичай непереможну букмекерську контору.

Це тепер я думаю: «Якби ж то Ел так само ретельно був дослідив фондовий ринок, як він це зробив щодо переможців у футбольних матчах і кінських перегонах…»

Але він цього не зробив.

Це тепер я думаю: «Якби ж то Фреді Квінлен не зауважив, що Світова серія, схоже, буде пекельна…»

Але він це зробив.

І я знову поїхав на Грінвіл-авеню.

Переконував себе, що всі ті грачі в солом’яних капелюхах, що товчуться біля щита «Фінансове забезпечення. Довіра наше гасло», закладатимуться на серію і дехто з них ставитиме доволі серйозні суми готівки. Я переконував себе, що буду одним з багатьох, тож середнього розміру ставка від якогось містера Джорджа Емберсона — котрий сказав, що мешкає тут, у Далласі, на Блеквел-стрит, у гарненькому, переробленому з колишнього гаража дуплексі — не приверне нічиєї уваги. Чорт, я переконував себе, що хлопці, котрі керують «Фінансовим забезпеченням», либонь, з якимсь-там сеньйором Едуардо Гутьєресом з Тампи не можуть знатися від часів Адама. Чи Ноєвого сина Хама, як на те пішлося.

О, я переконував себе багато в чому, і все те уварювалося до одних і тих самих думок: оборудка абсолютно безпечна, і це абсолютно розумно — хотіти ще грошей, попри те, що на прожиття я зараз маю їх достатньо. Йолоп. Але дурість одна з двох речей, які ми найясніше бачимо в ретроспективі. Інша — це втрачені шанси.