— Хлопці, як ми… Ленні, хлопці, як ми, ніколи не мають родин. Вони не мають нікого, кому б до них було небайдуже. — Вільною рукою намацує бутафорський пістолет, схований в нього під піджаком. Наполовину його витягає. Ховає знову. Потім, укріпившись духом, знов дістає. Тримає його в себе біля ноги.
— Але це не про нас, Джордже! Не про нас! Хіба це не так?
Майк зник. Сцена зникла. Тепер там були тільки ці двоє, і на той час, коли Ленні просив Джорджа розказати йому про їхнє маленьке ранчо, про кроликів, про життя з плодів землі, рюмсала вголос уже половина залу. Вінс плакав так гірко, що заледве зумів проговорити свої останні слова, кажучи бідному дурненькому Ленні, щоб той дивився туди, вдалечінь, що ранчо, на якому вони будуть жити, там. Якщо він видивлятиметься достатньо пильно, він зможе його побачити.
Сцена повільно занурювалася в повну темряву, цього разу Сінді Мак-Комас керувала освітленням ідеально. Берді Джеймісон, шкільний сторож, вистрелив холостим набоєм. Якась жінка в залі коротко скрикнула. Такого ґатунку реакції зазвичай супроводжуються нервовим сміхом, але цього вечора лунали тільки схлипи сидячих на стільцях людей. А в іншому сенсі тиша. Вона тривала десять секунд. Ну, може, п’ять. Скільки б вона не тривала, мені це здалося вічністю. А потім вибухнули аплодисменти. То був найкращий грім з усіх чутих мною в житті. Загорілося світло в залі. Вся аудиторія стояла. Перші два ряди займали викладачі, і мені впав до ока тренер Борман. Бодай мені згинути, якщо він теж не плакав.
За два ряди позаду, де разом сиділи всі шкільні спортсмени, ляскав себе по кульшах Ла-Дью.
Це викликало схвальні вигуки й сміх.
Трупа почала виходити на поклони: спершу футболісти-мешканці містечка, потім Керлі й дружина Керлі, далі Кенді зі Слімом і рештою фермерських наймитів. Аплодисменти почали трішки пригасати, але тут вийшов Вінс, щасливий, сяючий, і щоки в нього теж були ще мокрими. Майк Косло, човгаючи ступнями, наче в замішанні, вийшов останнім і, почувши, як викрикнула «Браво!» Мімі, почав її шукати очима в кумедному здивуванні.
Цей викрик підхопили інші, і скоро вже весь зал скандував:
А тоді він закричав:
— Містере Емберсон! Піднімайтесь сюди, містере Емберсон!
Трупа взялася скандувати:
— Режисер! Режисер!
— Не гасіть овацію, — пробурчала поряд зі мною Мімі. — Йдіть, піднімайтеся туди, ви, бовдуре!
Тож я так і зробив, і аплодисменти загриміли знову. Майк обхопив мене, обняв і підважив, аж мої ступні відірвалися від підлоги, а потім знов мене поставив і здорово чмокнув у щоку. Всі розсміялися, включно зі мною. Ми всі вхопилися за руки, підняли їх до залу і вклонилися. Я слухав аплодисменти, і в той же час мені навернулася одна думка, від якої потьмарилося на душі. А в Мінську молодята зараз. Якраз дев’ятнадцять днів відтоді, як Лі з Мариною стали чоловіком і дружиною.
За три тижні перед тим, як школі закритися на літо, я поїхав у Даллас, щоби зробити кілька фотознімків тих трьох квартир, де мешкатимуть разом Лі з Мариною. Знімав я маленьким «Міноксом»[367], тримаючи його в долоні так, щоб об’єктив проглядав між моїми двома розсунутими пальцями. Я почувався смішним — схожим більше на закутаного в плащ карикатурного персонажа з коміксу
Повернувшись додому, я побачив припаркований біля бордюру небесно-блакитний «Неш»[369] Мімі Коркоран і її саму, вона якраз прослизала за його кермо. Побачивши мене, вона знову вилізла. Лице її напружилось у миттєвій гримасі — чи то болю, чи то зусилля, — але на під’їзну алею вона вже ступила зі своєю звичайною сухою усмішкою. Так, ніби я її чимсь здивував, проте в гарному сенсі. У руках вона тримала пухкий манільський конверт, у якому містилися сто п’ятдесят сторінок
— Текст вам або страшенно сподобався, або ви не просунулися далі десятої сторінки, — промовив я, приймаючи конверт. — Де я вгадав?
Усмішка її, окрім того що відбивала подив, тепер здавалася ще й загадковою.
— Як і більшість бібліотекарів, я читаю швидко. Можемо ми зайти в дім, щоби про це поговорити? Ще навіть не середина червня, а вже так спекотно.
А таки так, вона спітніла, чого я раніше ніколи не бачив. А ще здавалося, ніби вона схудла. Не вельми добре як для леді, котра не мала жодного зайвого фунта ваги.
Сидячи у моїй вітальні з великими склянками кави з льодом — я в кріслі, вона на дивані, — Мімі викладала свої враження.
