— Напевне я б так не сказала, — поглянула лукаво Мімі. — Я чула, що найближчим часом вона збирається відновити своє дівоче прізвище. Тривають деякі юридичні формальності.
— Мімі, ви зараз сватанням займаєтеся?
— Аж ніяк, — заперечила вона… і тут же задавлено пирснула. — Хіба що
Мені це здалося дивоглядним відскоком в алогічність, тим паче для її упорядкованого розуму, проте я провів Мімі до дверей, ані слова не прорікши з цього приводу. Сказав я інше:
— Якщо все так серйозно, як ви говорите, вам слід було б розпочати лікування
— Не думаю. Маючи вибір між можливістю помирати десь у шпитальній палаті, обтиканою рурками й дротами і вмиранням біля моря на мексиканській асьєнді… це, як ви любите казати, елементарно, Ватсоне. Є також ще один мотив. — Вона сміливо подивилася мені просто в очі. — Біль поки що стерпний, але мені казали, що далі він гіршатиме. У Мексиці набагато менш схильні ставати в моральні пози щодо великих доз морфіну. Або нембуталу, якщо дійде до цього. Повірте, я знаю, що роблю.
Пам’ятаючи, що було з Елом Темплтоном, я гадав, вона має рацію. Я обхопив її руками, цього разу обіймаючи вельми делікатно, і поцілував у шорстку щоку.
Вона витерпіла це з усмішкою, а потім вислизнула. Очі її обмацували моє обличчя.
— Хотілося б почути вашу історію, друже мій.
Я знизав плечима:
— Я весь відкрита книга, міз Мімі.
Вона розсміялася:
— Що за нонсенс. Ви запевняєте, ніби самі з Вісконсину, але заявилися до Джоді з ново-англійською вимовою на устах і флоридськими номерами на автівці. Ви кажете, що вчащаєте до Далласа заради польових досліджень і в вашому рукописі нібито йдеться
А я гадав, що так хитро був усе переписав.
— Насправді, Мімі, янкі кажуть
— Занотовано. — Вона продовжувала вивчати моє лице. Важко було мені не сховати очі, але я витримав. — Подеколи я ловлю себе на думці, чи не прибулець ви з космосу, як Майкл Ренні у фільмі
— Вельми вигадливо, — промовив я, усміхнувшись.
— Добре. Мені нестерпна думка, що про всю нашу планету могли б судити лише за Техасом.
— Якщо за зразок взяти Джоді, я певен, Земля витримає екзамен.
— Вам подобається тут, правда?
— Так.
— Джордж Емберсон ваше справжнє ім’я?
— Ні. Я змінив його з причин, важливих для мене й ні для кого більше. Хотілося б, аби це залишилося між нами. З очевидних причин.
Вона кивнула:
— Не сумнівайтеся. Ми ще бачитемося з вами, Джордже, в бібліотеці, у харчевні… і на вечірці, звісно. Ви будете ласкавим з Сейді Клейтон, чи не так?
— Ласкавим, як місяць травень, — промовив я, і то з техаським вивертом
Вона пішла, а я довго ще сидів у вітальні, не читав, не вмикав телевізор. І робота з рукописом перебувала якнайдалі від кола моїх думок. Я думав про роботу, на яку був щойно погодився: рік викладання літератури штатним учителем у Денголмській консолідованій середній школі, рідному домі «Левів». Я прийняв рішення і не жалів. З кращими з них я встиг поричати уже в ролі підмінного вчителя.
Ні, таки було мені дещо жаль, але не себе. Думаючи про Мімі, про те, що сталося з нею, я відчував дуже сильний жаль.
Щодо кохання з першого погляду, тут я цілком солідаризуюся з «Бітлз»: вірю, що воно «трапляється повсякчас»[377]. Але не зовсім так вийшло у нас з Сейді, хоча я й обняв її вже під час першого знайомства, до того ж прийнявши собі в праву долоню її ліву грудь. Отже, я солідаризуюся також з Мікі й Сільвією, котрі оголосили, що «кохання — це дивина»[378].
У середині липня в південно-східному Техасі може бути нестерпно спекотно, але субота після їх одруження виявилася ідеальним днем, з температурою під вісімдесят[379] і купками пухких, білих хмаринок, що блукали по небу кольору вицвілого комбінезона. Довгі смуги світла і тіней тягнулися через заднє подвір’я Мімі, що являло собою ледь-ледь похилу галявину, яка закінчувалася мутним потічком, котрий Мімі називала Безіменним ручаєм.
Майоріли звисаючі з дерев золотаві й сріблясті стрічки — кольори Денголмської школи — і пінята дійсно була, звабливо підвішена на випнутій вбік гілці цукрової сосни[380]. Жодна дитина не пройшла під нею без того, щоб кинути вгору нетерплячий погляд.
