З-поза металообробної майстерні підморгували пара дюжин світляків. Я помахав рукою, і пара дітей на курильному майданчику помахали мені навзаєм. Я вистромив голову з-за східного рогу деревообробної майстерні й побачив дещо таке, що мені не сподобалось. Там тісною купкою стояли Майк Косло, Джим Ла-Дью і Вінс Нолз, передаючи щось одне одному з рук в руки. Раніш, аніж вони встигли мене побачити, я вихопив у них ту річ і закинув за сітчастий паркан.
У Джима на обличчі промайнув миттєвий переляк, але тут же він нагородив мене своєю лінивою усмішкою футбольного героя: «І вам привіт, містере Е.».
— Не старайся, Джиме. Я не дівчинка, яку ти намагаєшся причарувати аж до без трусів, а тим паче я не твій тренер.
Він видався шокованим і трохи наляканим, але я не побачив на його обличчі виразу незаслужено ображеної зірки. Подумалося, аби це відбувалося в якійсь зі шкіл у Далласі, все могло бути інакше. Він відступив на крок. Майк залишився на місці, хоча й ніяково дивився собі під ноги. Ні, то виглядало чимсь більшим за ніяковість. То був відвертий сором.
— Пляшка на танцях під грамофонні платівки, — промовив я. — Не те, щоб я очкував від вас абсолютної покірності всім правилам, але чому ви такі тупі, коли доходить до їх порушення? Джимі, якщо тебе зловлять за пиятикою, ти вмент вилетиш з команди, що тоді станеться з твоєю стипендією в Бамі?
— Може, стану червоним светриком[431], — промурмотів він. — Оце і все, я гадаю.
— Правильно, і марно відсидиш рік. Коли фактично міг би просуватися вперед. Те саме й з тобою, Майку. Крім того, тебе виженуть з театрального клубу. Тобі цього хочеться?
— Ані-сер, — ледь чутним шепотом.
— А тобі, Вінсе?
— Ні-ні, аж ніяк, містере Е. Абсолютно навпаки. А ми все-таки будемо робити першого присяжного? Бо якщо ми…
— У тебе що, не вистачає розуму помовчати, коли тобі вчитель висловлює догану?
— Вибачаюся, містере Е.
— Хлопці, я не попущу вам наступного разу, але зараз для вас щасливий вечір. Зараз ви отримаєте лише добру пораду:
— Йо-сер, — мовив Майк. — Я вибачаюся.
— Я теж, — сказав Вінс. — Абсолютно. — І, вишкірившись, перехрестився. Дехто з них просто такими вроджуються. А може, світ потребує таких хитрошитих кадрів для підживлювання себе? Хтозна.
— Джиме?
— Йо-сер, — промовив він. — Прошу, не розказуйте моєму татові.
— Ні, все залишиться між нами, — я окинув їх поглядом. — Хлопчики, ви матимете повно місць, де випити, наступного року, коли вчитиметеся у коледжі. Але не в нашій школі. Ви мене чуєте?
Цього разу вони разом відповіли «йо-сер».
— А тепер повертаєтесь до залу. Випийте пуншу, змийте запах віскі з віддиху.
Вони пішли. Я подарував їм трохи фори, а тоді вирушив слідом, на відстані, з похиленою головою, руки в кишенях, глибоко задумавшись.
2011 рік ніколи ще не здавався таким далеким, як тоді. Чорт забирай, Джейк Еппінг ніколи не здавався таким далеким. У напівосвітленому залі в самісінькому серці Техасу видував рулади рикливий тенор-сакс. Ласкавий вітерець ніс його голос крізь ніч. Барабанщик підступним шарканням піддрочував: «зривайтеся на рівні».
Гадаю, саме тоді я вирішив, що ніколи не повернуся назад.
Рикливий сакс і гучі-кучі[433] барабанщик своєю грою підпирали гурт, що звався «Діаманти». Звучала пісня «Стролл»[434]. Але діти танцювали інший танок. Не зовсім стролл.
Прогулянковий крок — стролл — був першим, який вивчили ми з Кристі, коли ввечері щочетверга почали відвідувати уроки танців. Це парний танок, щось таке на кшталт криголаму, коли пара за парою протанцьовують проходом між парубків і дівчат, котрі плескають їм у долоні. Повернувшись до залу, я побачив дещо інше. Тут хлопці й дівчата сходилися одне до одного в обійми, ніби у вальсі, а тоді знову розходилися в протилежні від своїх попередніх позицій боки. Віддалившись, вони погойдувалися на п’ятах, вихитуючи стегнами наперед, рух чарівливий і водночас еротичний.
Стоячи поза столом з наїдками, я побачив, як до лінії хлопців приєдналися Майк, Джим і Вінс. З Вінса мало було толку — сказати, що він танцював, як білий хлопець, було б образливим для всіх білих хлопців світу — натомість Джим із Майком рухалися, як і годилося атлетам з тренованими тілами, інакше кажучи — з інтуїтивною грацією. Вельми скоро більшість дівчат з протилежного ряду вже дивилися тільки на них.
— Я вже була почала за вас хвилюватися! — гукнула Сейді, перекрикуючи музику. — Там все в порядку?
— У повному! — гукнув я їй у відповідь. — Що це за танок?
— Це медісон! На «Бендстенді»[435] його танцюють вже цілий місяць! Хочете, я вас навчу?
— Леді, — промовив я, беручи її за руку, — краще я вас учитиму.
