— Такою буде політика нашої країни, — продовжував Кеннеді. — Розглядати будь-яку ядерну ракету, запущену з Куби проти будь-якої країни в Західній півкулі, як напад Радянського Союзу на Сполучені Штати, що спричинить повномасштабний удар у відповідь по Радянському Союзу.
Застогнала, вхопившись за живіт, жінка в кінці шинкваса. Чоловік, що сидів з нею поряд, обняв її, вона схилила голову йому на плече.
Я побачив на обличчі в Кеннеді страх і рішучість рівною мірою. А що ще я побачив — так це
— Як необхідний захід, я посилив нашу військову базу в Гуантанамо і вже сьогодні евакуював звідти членів сімей нашого персоналу.
— Питво усім присутнім за мій рахунок, — раптом оголосив Ковбой Білл. — Бо схоже вже на кінець шляху,
Офіціантка, котра приносила мені пиво, непохитно тверда й несхильна до рюмсань фарбована білявка років п’ятдесяти, раптом вибухнула сльозами. Це поклало край моїм сумнівам. Я підвівся зі стільця, зигзагами пройшов між столами, сидячи за якими, наче слухняні діти, чоловіки й жінки не відривалися очима від телевізора, і прослизнув до однієї з телефонних кабінок, що стояли біля машини «Скі-Болл»[544].
Телефоністка сказала мені, що за перші три хвилини розмови я мушу вкинути сорок центів. Я вкинув два четвертаки. Апарат сито дзеленькнув. Притишено до мене долітали слова Кеннеді, котрий продовжував говорити тим своїм гугнявим ново-англійським голосом. Тепер він звинувачував радянського міністра закордонних справ Андрія Громико в тому, що той брехун. Хто б сумнівався.
— З’єдную, сер, — озвалася телефоністка. А далі бовкнула: — Ви зараз слухаєте президента? Якщо ні, ви мусите ввімкнути радіо або телевізор!
— Я слухаю, — відповів я. Сейді, мабуть, також. Сейді, чий чоловік уже встиг був випустити з себе багацько апокаліптичного лайна, гладенько полакованого науковими термінами. Сейді, чий дружок-політик, випускник Єльського університету, казав їй, що щось серйозне мусить виприщитися в Карибському регіоні. Нова гаряча точка; можливо, Куба.
Я поняття не мав, що скажу, щоб її заспокоїти, але з цим проблеми не виникло. Телефон дзвонив і дзвонив. Мені це не подобалося. Де вона може бути в понеділок, о пів на дев’яту вечора, в Джоді? В кіно? Мені в це не вірилося.
— Сер, ваш абонент не відповідає.
— Я знаю, — сказав я і скривився, почувши, як з мого власного рота вискочила улюблена фраза Лі.
Я повісив слухавку, і мої четвертаки брязнули в лоток повернення монет. Я вже було націлився вкинути їх знову до апарата, але передумав. Що доброго мені подарує дзвінок до міз Еллі? Мене занесено до її списку злісних порушників. І в такому ж списку Діка я, либонь, теж. Обоє скажуть мені, щоб не пхав носа до чужих справ.
Коли я повернувся до бару, Волтер Кронкайт показував зроблені U-2[545] знімки радянських ракетних баз, які там будуються. Говорив, що багато членів Конгресу намовляють Кеннеді, щоби той віддав наказ їх бомбардувати або терміново ініціював повномасштабне вторгнення. Уперше в історії американські ракетні бази і Стратегічне командування ВПС перейшли в стан готовності DEFCON-4[546].
— Невдовзі американські бомбардувальники Б-52 почнуть баражувати впритул до кордонів Радянського Союзу, — говорив Кронкайт тим своїм глибоким, заворожливим голосом. — І — це очевидно для всіх нас, тих, хто відстежував події останніх семи років цієї дедалі більш зловісної холодної війни, — ймовірність помилки, потенційно
На цю кровожерливу репліку пролунало кілька протестуючих вигуків, але вони потонули у загальному шквалі аплодисментів. Я вийшов із «Плюща» й підтюпцем побіг на Нілі-стрит. Діставшись туди, я стрибнув до «Санлайнера», і його колеса закрутилися в бік Джоді.
Я мчав по шосе 77 навздогін за променями власних фар, а по радіо, яке в моїй машині знову працювало, не подавалося нічого іншого, окрім дедалі жахливіших страв. Навіть діджеї підхопили ядерну лихоманку, заговоривши фразами на кшталт: «Господи, благослови Америку» та «Тримаймо порох сухим». Коли діджей радіостанції КЛІФ заграв «Бойовий гімн Республіки»[547], я вимкнув приймач. Це вже занадто було схоже на те, що відбувалося після атак 11.09.2001.
