11/22/63 полностью

— Ти… — вона розсміялася, потім почала збирати тарілки. Вирушла з ними до мийки і вже звідтіля, стоячи до мене спиною, запитала: — Ти людина? Ну, така як ми тут, на планеті Земля?

Я підійшов до неї, обхопив руками, накривши долонями груди, і поцілував її в шию.

— Я людина, цілком і повністю.

Вона обернулася. Очі дивились серйозно.

— Можна мені ще питання?

Я зітхнув:

— Катай.

— Я маю приблизно хвилин сорок до того, як мушу одягатися на роботу. У тебе нема часом ще одного кондома? Мені здається, я відкрила лікувальний засіб проти головного болю.

Отже, кінець кінцем, знадобилася лише загроза ядерної війни, щоби знову нас звести разом — хіба це не романтично?

Гаразд, можливо, й ні.

Дік Сімонс, чоловік того типу, котрий мусить брати з собою на сумний кінофільм ще й запасний носовичок, щиро зрадів. Еллен Докерті ні. Дивна річ, на яку я звернув увагу: жінки краще тримають таємниці, але чоловіки ставляться до них спокійніше. Десь за тиждень після того, як закінчилася Кубинська криза, Еллі покликала Сейді до себе в кабінет і закрила двері — негарний знак. Як це було типово для неї, спитала вона навпростець — чи взнала Сейді про мене щось більше, ніж уже знала до того.

— Ні, — відповіла Сейді.

— Але ви знову розпочали.

— Так.

— Ви хоча б знаєте, де він живе?

— Ні, але я маю номер телефону.

Еллі пустила під лоба очі, та хто б її ганив.

— Він вам бодай хоч щось розповів про своє минуле? Чи не був він раніше уже жонатим? Бо я впевнена, що був.

Сейді промовчала.

— Чи не згадував він про покинуте десь своє дитинча або й парочку? Бо чоловіки іноді роблять так, а той, хто зробив таке раз, не вагатиметься знову…

— Міз Еллі, можна я повернуся вже до бібліотеки? Я залишила там одну ученицю замість себе, і хоч Гелен дуже відповідальна, мені не подобається залишати їх надто на…

— Ідіть, ідіть, — махнула Еллі рукою на двері.

— Я гадала, Джордж вам подобається, — промовила Сейді, підводячись.

— Авжеж, — відповіла Еллі… тоном, як пізніше розповідала мені Сейді, котрий говорив: «Було таке». — Він мені подобався б іще більше — і ще більше подобалося б, що ви з ним разом, — якби я знала, яке його справжнє ім’я і що він узагалі за таке.

— Не питай, не викажеш, — промовила Сейді, прямуючи до дверей.

— Що це ще мусить означати?

— Що я його кохаю. Що він урятував мені життя. Що все, що я можу йому подарувати навзаєм, це лише довіру, і я її йому дарую.

Міз Еллі була з тих жінок, котрим завжди належить останнє слово в більшості ситуацій, але цього разу трапився не той випадок.

Тієї осені й зими у нас витворилася традиція. Надвечір у п’ятницю я приїжджав у Джоді. Іноді по дорозі купував квіти у квітникаря в Раунд-Гіллі. Іноді заходив підстригтися до перукарні в Джоді, чудесного місця, де можна було наслухатися всіх місцевих новин. А ще я звик мати коротке волосся. Пригадував, як колись воно в мене було таким довгим, що аж хльоскало по очах, та навіщо мені тепер ця дратівна завада. Звикнути до трусів «жокей» після просторих «боксерів» було важче, але через деякий час мої яйця перестали скаржитись, що їм душно.

У ці вечори ми зазвичай, пообідавши в харчевні Ела, йшли на футбольний матч. А коли закінчився футбольний сезон, залишився баскетбол. Подеколи, виряджений у шкільний светр із зображенням Бойового Лева Браяна Дентона на грудях, до нас приєднувався Дік.

Але ніколи міз Еллі.

Її осуд не зупиняв нас перед поїздками до «Кендлвудських Бунгало» після п’ятничних матчів. Зазвичай у суботню ніч я там спав сам, щоб вранці возз’єднатися з Сейді на недільній службі у Першій Методистській церкві Джоді. Зазираючи до однієї збірки псалмів, ми раз у раз співали «Згромадимо снопи»[553]: «Нумо сіймо зрання, зерна добра сіймо…» — та мелодія, ті щиросерді почуття досі бринять у моїй голові.

Після церкви, опівдні, ми обідали у неї вдома, а потім вже я повертався в Даллас. За кожним таким разом дорога туди здавалася мені довшою, неприємнішою. Нарешті, одного зимного дня в середині грудня в моєму кабріолеті порвало якусь тягу, так він немов висловив свою власну опінію, що ми їдемо в неправильному напрямку. Я хотів його відремонтувати — цей «Санлайнер» був єдиною машиною, яку я по-справжньому любив, — але парубок в авторемонтній майстерні у Кіліні сказав мені, що потрібен цілком новий двигун, а він собі навіть не уявляє, де зараз такий можна надибати.

Я поліз до свого досі солідного (ну… відносно солідного) запасу готівки і купив собі «Шеві» випуску 1959 року, отого, що з нахабними хвостовими чаячими крилами. Машина була добра, і Сейді казала, що вона від неї в абсолютному захваті, але для мене то було зовсім не те.

Різдво ми провели тільки вдвох, у Кендлвуді. Я поставив гілочку гостролиста на комод і подарував Сейді кардиган. Мені вона подарувала мокасини, які й зараз у мене на ногах. Деякі речі мусять зберігатися.