11/22/63 полностью

— Ні, мем, — сказав я. Голосом непевним. Хотів ще було додати «я не встану між чоловіком і його дружиною», але це було б брехнею. Правдою було те, що я не робитиму нічого, що може потривожити майбутнє.

— Боягуз ти, — сказала вона.

«Подзвоніть копам», — ледь не промовив я, але вчасно прикусив собі язика. Якщо це не стукнуло самій леді в голову, а я туди вкладу зараз цю думку, це також змінить курс майбутнього. А чи приїжджали копи? Хоч раз? В нотатках Ела про це нічого не було. Все, що я знав, це те, що Лі ніколи не притягався за жорстоке поводження в сім’ї. Я гадав, що в той час і в тій місцині мало хто з чоловіків за таке притягався.

Він потяг її по хіднику за собою однією рукою, другою штовхаючи коляску. Стара кинула на мене останній нищівний погляд і зашкандибала в свою хату. Те саме зробили решта глядачів. Шоу скінчилося.

Вже потрапивши до своєї вітальні, я наладнав бінокль на цегляний дім-чудовисько, що стирчав по діагоналі від мене. Через дві години, вже коли я був готовий припинити спостереження, там з’явилася Марина з маленькою рожевою валізою в одній руці і загорнутою в ковдру дитиною в другій. Образливу спідницю вона змінила на слакси й одягла на себе, як здалося, два светри — погода повертала на холод. Вона поспішно вирушила вулицею, кілька разів озирнувшись через плече, чи нема там Лі. Коли і я впевнився, що він її не переслідує, слідом за нею пішов я сам.

Вона пройшла чотири квартали, дійшовши до автомийки на Західній Девіс-стрит, і звідти подзвонила по телефону. Я сидів на протилежному боці вулиці з розкритою перед обличчям газетою. За двадцять хвилин прибув вірний старий Джордж Бухе. Вона з запалом заговорила до нього. Він повів її до пасажирського боку автомобіля і відчинив для неї дверцята. Вона посміхнулася й клюнула його в куточок губ. Я певен, він високо цінував і те, й інше. Потім він сів за кермо і вони від’їхали.

Того вечора відбувся ще один скандал перед фасадом будинку на Елсбет-стрит, і знову ледь не всі сусіди миттєво оприявнилися, щоби це побачити. Відчуваючи, що в масах сила, я приєднався до них.

Хтось — майже напевне Бухе — прислав Джорджа і Джинні де Мореншильд забрати решту речей Марини. Мабуть, Бухе вирахував, що вони єдині, хто здатен вплинути на Лі без його фізичного приборкання.

— Та будь я проклятий, якщо бодай щось віддам! — волав Лі, забувши про сусідів, що пожадливо слухали кожне слівце. На шиї в нього напнулися жили; обличчя знову розчервонілося; він буквально пашів. Як він, либонь, ненавидів цю свою властивість червоніти, мов те дівча, котре спіймали під час передавання любовної записки.

Де Мореншильд вибрав тактику урезонювання.

— Друже мій, ти просто подумай. Так іще залишатиметься шанс. А якщо вона звернеться до поліції… — він здвигнув плечима й звів руки до неба.

— Тоді дайте мені годину, — сказав Лі. Він ощирив зуби, але той вираз якнайдалі у світі лежав від людської усмішки. — Так я матиму час розпороти ножем кожну з її одежин і розламати кожну іграшку з тих, що їх надарували ті жирні коти, щоб підкупити мою доню.

— Що там таке? — запитав у мене якийсь юнак. Йому було років двадцять, він під’їхав на «Швинні»[557].

— Сімейна сварка, я так гадаю.

— Осмонт, чи як там його прізвище, це ж він? Російська леді його кинула? Вчасно, я би сказав. Цей парубок натурально скажений. Він коммі, ви це знали?

— Здається, я щось десь таке чув.

Лі рушив угору сходинками свого ґанку, високо тримаючи голову, з прямою спиною — чисто Наполеон ретирується з Москви, — коли його різко окликнула Джинні де Мореншильд:

— Припини свої трюки, ти, дурбецало!

Лі обернувся до неї, з широко розчахнутими очима, не вірячи… боляче вражений. Перевів погляд на де Мореншильда, ніби докоряючи йому: «Чи ви не в змозі проконтролювати власну жінку», але де Мореншильд не промовив нічого. Він просто зачудовано дивився. Дивився, немов утомлений власним досвідом театрал, котрому випало побачити п’єсу, яка несподівано виявилася доволі непоганою. Не прекрасною, далебі не Шекспір, але цілком прийнятною річчю, щоби якось згаяти час.

Джинні:

— Якщо ви кохаєте свою дружину, Лі, заради Бога, припиніть чинити, мов розбалуваний шмаркач. Поводьтесь пристойно.

— Ви не маєте права говорити зі мною таким тоном. — У шокованого Лі виліз назовні його південний акцент. «Не маєте» прозвучало, як «не’аїте», а «говорити» — як «гоу’ити».

— І маю, і буду, і зараз кажу, — обірвала його вона. — Дайте нам забрати її речі, або я сама зараз викличу поліцію.

Лі мовив:

— Джордже, накажіть їй заткнутися і не пхати носа до чужих справ.

Де Мореншильд щиро розреготався:

— Сьогодні ти наша справа, Лі. — А далі продовжив серйозно. — Товаріщ, я втрачаю повагу до тебе. А тепер дозволь нам увійти. Якщо ти цінуєш мою дружбу так, як я ціную твою, дозволь нам зараз же увійти.