— Ні, мем, — сказав я. Голосом непевним. Хотів ще було додати
— Боягуз ти, — сказала вона.
Він потяг її по хіднику за собою однією рукою, другою штовхаючи коляску. Стара кинула на мене останній нищівний погляд і зашкандибала в свою хату. Те саме зробили решта глядачів. Шоу скінчилося.
Вже потрапивши до своєї вітальні, я наладнав бінокль на цегляний дім-чудовисько, що стирчав по діагоналі від мене. Через дві години, вже коли я був готовий припинити спостереження, там з’явилася Марина з маленькою рожевою валізою в одній руці і загорнутою в ковдру дитиною в другій. Образливу спідницю вона змінила на слакси й одягла на себе, як здалося, два светри — погода повертала на холод. Вона поспішно вирушила вулицею, кілька разів озирнувшись через плече, чи нема там Лі. Коли і я впевнився, що він її не переслідує, слідом за нею пішов я сам.
Вона пройшла чотири квартали, дійшовши до автомийки на Західній Девіс-стрит, і звідти подзвонила по телефону. Я сидів на протилежному боці вулиці з розкритою перед обличчям газетою. За двадцять хвилин прибув вірний старий Джордж Бухе. Вона з запалом заговорила до нього. Він повів її до пасажирського боку автомобіля і відчинив для неї дверцята. Вона посміхнулася й клюнула його в куточок губ. Я певен, він високо цінував і те, й інше. Потім він сів за кермо і вони від’їхали.
Того вечора відбувся ще один скандал перед фасадом будинку на Елсбет-стрит, і знову ледь не всі сусіди миттєво оприявнилися, щоби це побачити. Відчуваючи, що в масах сила, я приєднався до них.
Хтось — майже напевне Бухе — прислав Джорджа і Джинні де Мореншильд забрати решту речей Марини. Мабуть, Бухе вирахував, що вони єдині, хто здатен вплинути на Лі без його фізичного приборкання.
— Та будь я проклятий, якщо бодай щось віддам! — волав Лі, забувши про сусідів, що пожадливо слухали кожне слівце. На шиї в нього напнулися жили; обличчя знову розчервонілося; він буквально пашів. Як він, либонь, ненавидів цю свою властивість червоніти, мов те дівча, котре спіймали під час передавання любовної записки.
Де Мореншильд вибрав тактику урезонювання.
— Друже мій, ти просто подумай. Так іще залишатиметься шанс. А якщо вона звернеться до поліції… — він здвигнув плечима й звів руки до неба.
— Тоді дайте мені годину, — сказав Лі. Він ощирив зуби, але той вираз якнайдалі у світі лежав від людської усмішки. — Так я матиму час розпороти ножем кожну з її одежин і розламати кожну іграшку з тих, що їх надарували ті жирні коти, щоб підкупити мою доню.
— Що там таке? — запитав у мене якийсь юнак. Йому було років двадцять, він під’їхав на «Швинні»[557].
— Сімейна сварка, я так гадаю.
— Осмонт, чи як там його прізвище, це ж він? Російська леді його кинула? Вчасно, я би сказав. Цей парубок натурально скажений. Він коммі, ви це знали?
— Здається, я щось десь таке чув.
Лі рушив угору сходинками свого ґанку, високо тримаючи голову, з прямою спиною — чисто Наполеон ретирується з Москви, — коли його різко окликнула Джинні де Мореншильд:
— Припини свої трюки, ти, дурбецало!
Лі обернувся до неї, з широко розчахнутими очима, не вірячи… боляче вражений. Перевів погляд на де Мореншильда, ніби докоряючи йому:
Джинні:
— Якщо ви кохаєте свою дружину, Лі, заради Бога, припиніть чинити, мов розбалуваний шмаркач. Поводьтесь пристойно.
— Ви не маєте права говорити зі мною таким тоном. — У шокованого Лі виліз назовні його південний акцент.
— І маю, і буду, і зараз кажу, — обірвала його вона. — Дайте нам забрати її речі, або я сама зараз викличу поліцію.
Лі мовив:
— Джордже, накажіть їй заткнутися і не пхати носа до чужих справ.
Де Мореншильд щиро розреготався:
— Сьогодні