Щоправда, не такої масивної, як та, під якою ховалася ліва половина її обличчя. З цього боку в Сейді вистригли жмут волосся, від чого вона набула якогось ніби скривдженого, покараного вигляду… а втім, звісно, вона й була
А тоді, втомлено, вона відвернулася обличчям до стіни.
— Сейді… серденько, це я.
— Привіт, «я», — відповіла вона, не повертаючись.
Я торкнувся її голого плеча, з якого сповз халат, але вона відсмикнулась.
— Прошу, не дивись на мене.
— Сейді, це неважливо.
Вона повернула голову в мій бік. Печальні, напоєні морфіном очі дивилися на мене, одне з них виглядало з глибокої нірки в марлі. Бридка жовто-червона рідина просочилася крізь пов’язку. Кров разом з якоюсь маззю, подумалось мені.
— Важливо, — сказала вона. — Це зовсім не те, що було з Боббі Джилл. — Вона спробувала усміхнутись. — Знаєш, який на вигляд бейсбольний м’яч, з усіма тими червоними швами? Отак виглядає тепер Сейді. Шви йдуть угору, і вниз, і кругом.
— Вони зникнуть.
— Ти не розумієш. Він розпоров мені щоку наскрізь, досередини рота.
— Але ти жива. І я тебе кохаю.
— Скажеш це, коли знімуть бинти, — промовила вона тим своїм в’ялим, прибитим наркотиком голосом. — Поряд зі мною Наречена Франкенштайна виглядатиме, як Ліз Тейлор.
Я взяв її за руку.
— Я колись читав…
— Я не почуваюся готовою до літературної дискусії, Джейку.
Вона було знову хотіла відвернутись, але я утримав її.
— Я десь читав японське прислів’я: «Коли є кохання, уразки від віспи такі ж гарні, як ямочки на щічках». Мені не важить, який вигляд матиме твоє обличчя, я любитиму його, бо воно твоє.
Сейді почала плакати, і я тримав її за руку, поки вона не заспокоїлась. Я вже було вирішив, що вона заснула, але раптом вона промовила:
— Я знаю, я сама винна вже тим, що вийшла за нього, але…
— Сейді, нема тут твоєї вини, ти ж не знала.
— Я знала, що з ним щось не так. І все одно стрімголов кинулася заміж. Гадаю, головним чином через те, що моя мати з батьком страшенно цього бажали. Вони ще сюди не приїздили, а я тому й рада. Бо їх я також звинувачую. Це жахливо, правда?
— Розподіляючи свої звинувачення, не забувай і про мене. Я бачив той клятий «Плімут», яким він їздив, щонайменше два рази впритул, та ще пару разів примічав його мелькома.
— Не картай себе. Детектив з поліції штату й техаський рейнджер[575], котрі мене опитували, сказали, що у Джонні в багажнику знайшлося повно різних номерів. Він їх, мабуть, крав в автокемпінгах, сказали вони. І наліпок всяких у нього було повно, забула, як ти ще інакше їх називаєш…
— Деколі.
Я подумав про деколь, яка обдурила мене в Кендлвуді тієї ночі. ВПЕРЕД, ПРОНИРИ. Я зробив помилку, махнувши рукою на періодичні появи цього біло-червоного «Плімута», бо вважав їх черговими випадками самогармонізації минулого. А мусив би ввімкнути голову. Та як я міг її
Фактично, можливість існувала.
— Джейку, а поліція знає, що ти не… не зовсім той, кого з себе вдаєш?
Я відслонив волосся з правого боку її обличчя, де воно залишилося довгим.
— З цим у мене все гаразд.
Нас з Діком опитували ті самі полісмени, котрі опитували й Сейді, перед тим як лікарі повезли її до операційної. Детектив з поліції штату висловив нам свою літеплу догану, як людям, котрі надто передивилися кримінальних телесеріалів. Рейнджер його підтримав, а потім потис нам руки й сказав: «На вашому місці я діяв би точнісінько так само».
— Дік мене з цього боку майже цілком прикрив. Він хоче убезпечити тебе від того, щоб шкільна рада не вперлася рогами проти твого повернення на роботу наступного року. Мені видається неймовірним, що після того, як тебе порізав психопат, тебе можуть звільнити на підставі аморальної поведінки, але Дік, схоже, вважає за краще…
— Я не зможу повернутися. Я не зможу дивитися дітям в очі з таким обличчям.
— Сейді, якби ти знала, скільки їх сюди приїздило…
