— Я покинув університет, а через два роки з ним розпрощався і батько Ері. Він у той час вірив у революційні ідеї Mao Цзедуна й підтримував Велику культурну революцію в Китаї. Бо тоді до наших вух не доходила інформація про те, скільки в ній огидного й нелюдського. Для певної частини інтелігенції навіть стали своєрідною інтелектуальною модою лозунги Mao Цзедуна. Батько Ері організував проголошувати їх частину студентів, створивши в університеті радикальний загін у стилі хунвейбінів, і брав участь у студентських страйках. Повіривши йому, до його організації приєдналися і студенти інших університетів. За певний час група під його керівництвом досягла значних масштабів. На вимогу адміністрації до університету ввірвався військовий загін, заарештував його разом із студентами, що там забарикадувалися, потім звинуваченими в кримінальному злочині. Таким чином його практично звільнили з роботи. Ері була ще маленька й, напевне, нічого не пам'ятає.
Фукаері мовчала.
— Її батька звали Тамоцу Фукада. Після звільнення з університету разом із десятьма студентами, що становили серцевину колишнього загону в стилі хунвейбінів, він організував комуну під назвою «Такасімська школа». Більшість студентів, звільнених з університету, потребували якогось притулку, яким і стала ця комуна. Тоді вона набула певного розголосу в ЗМІ. Ви про це знаєте?
Тенґо хитнув головою:
— Ні, не знаю.
— До роботи в ній залучилася вся родина Фукади, тобто його дружина та Ері. Вся сім'я ввійшла до її складу. А ви уявляєте собі, що це була за «школа»?
— Приблизно, — відповів Тенґо. — Організація на зразок комуни, у якій її члени жили спільно й заробляли на прожиток працею в сільському господарстві, зокрема на молочній фермі, яка поширила свою діяльність на всю країну. Приватна власність у ній не визнавалася, все майно було спільним.
— Саме так. У системі під назвою «Такасімська школа» Фукада шукав країну Утопію, — сказав, нахмурившись, сенсей. — Але ж відомо, що ніде на світі нема такої країни. Так само, як алхімії та вічного двигуна. На мою думку, така система відтворювала бездумних роботів. Від людської голови відмикалося електричне коло мислення. Це був світ, схожий на той, який описав Джордж Орвелл у своєму романі. Та, як ви, може, знаєте, людей, що радо шукають такої мозкової смерті, у світі немало. Бо вона, так би мовити, їх улаштовує. Можна не думати про складні речі, досить мовчки робити те, що накажуть зверху. І не залишитися голодним. Для людей, які прагнули такого середовища, «Такасімська школа», можливо, справді була країною Утопією.
Але Фукада не належав до таких людей. Він послідовно намагався про все думати власною головою. Жив за професійною звичкою. А тому не міг задовольнитися життям у такій комуні. Звісно, спочатку з таким станом речей погоджувався. Вигнаний з університету разом із зарозумілими студентами, не мав куди подітися, а тому вибрав «Такасімську школу» як тимчасовий притулок. Крім того, сама вона була його власним «ноу-хау». Її члени мусили вивчати технологію сільського господарства. Всі вони, сам Фукада й студенти, виросли у великому місті й про працю на землі нічогісінько не знали. Приблизно так, як я, скажімо, про конструювання ракет. А тому з перших кроків їм доводилося набувати багато практичних знань про структуру товарообороту, можливості та вади самозабезпечення, а також про конкретні правила співжиття. Упродовж двох років вони навчилися того, що змогли. Коли запалювалися бажанням, то швидко вчилися. Точно проаналізували сильні і слабі сторони своєї організації. Згодом Фукада, потягнувши за собою своїх прибічників, вийшов із «Такасімської школи» й створив незалежну комуну.
— У «Такасімській школі» було весело, — сказала Фукаері. Сенсей посміхнувся.
— Малим дітям там справді жилося весело. Та, підрісши й усвідомивши себе, більшість дітей ставилася до життя в ній як до живого пекла. Бо природне бажання думати власною головою зверху пригнічувалося. Це, так би мовити, скидалося на «перев'язування» мозку.
— Що за «перев'язування»? — спитала Фукаері.
— Так у Стародавньому Китаї малим дівчатам перев'язували тканиною ноги й силоміць запихали у тісне взуття, щоб ноги не росли, — пояснив Тенґо.
Нічого не кажучи, Фукаері уявила собі цю картину.
А сенсей вів далі:
