Та хіба тільки це дивує? У п'ятницю минулого тижня вона не навідалася до Тенґо. Такого давніше не траплялося. Якщо складалися такі обставини, що не могла прийти, то обов'язково заздалегідь попереджала по телефону. Найчастіше з двох причин: або діти застудилися і не пішли до школи, або несподівано почалося місячне. А от цієї п'ятниці вона не подзвонила, а просто не прийшла. Зготувавши простий обід, Тенґо чекав на неї, але так і не дочекався. Можливо, виникла якась нагальна справа, але відсутність дзвінка від неї до й після здавалася незвичною. А сам Тенґо не міг з нею зв'язатися.
Переставши думати про заміжню подругу й про телефон, він, сидячи за кухонним столом, по черзі перечитував прислані відгуки про «Повітряну личинку». Вони були впорядковані за датами, ліворуч зверху на їхніх полях зазначалася назва газети чи тижневика й день їхнього видання. Мабуть, таку роботу доручили тимчасово найнятій дівчині. Сам Комацу ніколи таким не морочив собі голови. Майже всі відгуки були доброзичливими. Більшість рецензентів високо оцінювали глибокий зміст і сміливу тему оповідання, визнавали бездоганність стилю. У кількох відгуках зазначалося: «Дуже важко повірити, що такий твір написала сімнадцятирічна дівчина».
«Непогане припущення», — подумав Тенґо. В одній статті Фукаері було названо «Франсуазою Саґан, яка надихнулася атмосферою «магічного реалізму». І хоча до всього висловлювалися застереження, що, мовляв, текст не зовсім зрозумілий, але загальна атмосфера твору, здається, дістала схвальну оцінку.
Щоправда, багатьох рецензентів спантеличили слова «повітряна личинка» й «карлики». А може, вони не зуміли визначити свого ставлення до них. Один критик дійшов такого висновку: «Оповідання настільки цікаве, що до самого кінця не відпускає від себе уваги читача, та коли йдеться про те, що таке «повітряна личинка» й що таке «карлики», то залишає нас у басейні таємничих запитальних знаків. Можливо, таким був задум авторки, але немало читачів його вважатиме письменницьким недбальством. Навіть якщо її твір оцінити на «добре», в найближчому майбутньому їй доведеться докорінно переглянути таку свою схильність до містифікації, якщо вона й далі збирається продовжувати свою письменницьку діяльність».
Прочитавши це, Тенґо задумався. Якби письменник досяг такого успіху — мовляв, його «оповідання настільки цікаве, що до самого кінця не відпускає від себе уваги читача», — то хто посмів би дорікнути йому за недбальство?
Та, правду кажучи, Тенґо не міг стверджувати чогось остаточно визначеного. Можливо, він помиляється, а критик має рацію. У переписування «Повітряної личинки» Тенґо занурився буквально з головою і майже не міг поглянути на цей твір об'єктивно, очима сторонньої людини. І тепер дивився на «повітряну личинку» й «карликів» як на щось, що перебувало в ньому самому. А що означають ці слова, він і справді не знав. Однак для нього не це було важливим. Більше значення мало те, чи сприймаються вони як щось реальне, чи ні. Сам Тенґо легко з ними зжився, тому з усією душею віддавався вдосконаленню «Повітряної личинки». Бо якби він не сприймав цього оповідання як щось самоочевидне, то ні за які гроші, ні під якою погрозою не доклав би своїх рук до такого шахрайства.
Але це була тільки його особиста думка. Нав'язати її іншим він не міг. І мимоволі співчував тим мирянам, які, прочитавши «Повітряну личинку», «залишаться у басейні таємничих запитальних знаків». Перед його очима виринула картина того, як, тримаючись за барвисті рятівні пояси, розгублені люди безладно плавають у просторому басейні запитальних знаків. У небі палахкотить фантастичне сонце. І Тенґо як людина, що доносила до людей цю картину, не міг не відчувати за це відповідальності.
«А, власне, хто, — думав він, — здатний урятувати людей у світі? Бо хіба можна, навіть зібравши докупи всіх богів у світі, знищити ядерну зброю і викоренити тероризм? Так не лише не вдасться побороти посухи в Африці й воскресити Джона Леннона, ба навпаки — боги не знайдуть спільної мови й зчинять бурхливу сварку. І тоді, можливо, у світі настане ще більший безлад. Порівняно з безпорадністю, породженою такими чварами, змушування людей плавати в басейні таємничих запитальних знаків — набагато менший злочин.
Тенґо прочитав половину відгуків про «Повітряну личинку», які прислав Комацу, а решту вклав назад у конверт. Прочитавши одну половину, він приблизно уявив собі, що написано в другій. «Повітряна личинка» як художній твір привабила багатьох людей. Привабила й Тенґо, і Комацу, й Ебісуно-сенсея. І силу-силенну читачів. А що ще треба?
Телефонний дзвінок пролунав у четвер, після дев'ятої вечора. Слухаючи музику, Тенґо тоді читав книжку, як завжди, в найулюбленіший час, перед тим як заснути, втомившись читанням.
У цьому дзвінку, після довгої перерви, вчувалося щось зловісне. Він не був від Комацу. Дзеленчав зовсім по-іншому. Якийсь час Тенґо вагався, брати слухавку чи ні. За п'ятим, настирливим, гудком він підняв голку з грамплатівки й узяв слухавку. Подумав, що, може, дзвонить заміжня подруга.
