— Хоч би що йому доручали, нічого в нього не виходило. Нічого нормально не міг зробити. Ні ґудзика застебнути, ні зад як слід витерти. А от у різьбі був неперевершеним. Якщо тільки мав у руках ножа й шматок дерева, то вмить якусь гарненьку річ вирізьблював. Не малюючи ескіза, точно відтворював тривимірний предмет, образ якого раптом виник у голові. Тонко, реалістично. Був по-своєму геніальним. Чимось дивовижним.
— Із savant syndrome,[18] — сказала Аомаме.
— Так, справді. І я пізніше про це дізнався. Це так званий «синдром ученого». Існують люди, наділені такими незвичайними здібностями. Але тоді про це ніхто не здогадувався. Вважали, що він розумово відсталий. З тупою головою, але спритними руками, які майстерно різьблять. Однак чомусь він вирізьблював тільки мишей. Вони в нього гарно виходили. Як не дивись, здавалися живими. Однак нічого іншого він не робив. Усі його просили вирізьбити інших тварин. Скажімо, коня або ведмедя. Заради цього водили його навіть у зоопарк. Та хлопець не виявляв до інших тварин жодного зацікавлення. Тому всі з цим примирились і дозволили йому вирізьблювати тільки мишей. Як йому подобалося. Він створював мишей різноманітної форми, розміру й вигляду. Що й казати, дивовижа, та й годі! Бо в сиротинці не жили миші. Було надто холодно, й поживи бракувало. Там навіть миші бідували. Ніхто не розумів, чому хлопець так прив'язався до мишей… У всякому разі, історія про мишей набула розголосу, про неї написали в місцевій газеті, а тому з'явилися люди, готові купити мишачі скульптурки. І от директор сиротин-ця, католицький священик, домовився, щоб цих мишей з дерева продавала туристам якась крамниця виробів народного мистецтва. Це приносило певний зиск, але самому хлопцеві не перепадала жодна єна. Куди пропадали вторговані гроші, невідомо, та, мабуть, їх використало належним чином начальство сиротинця. Хлопець, діставши ножа й деревину, постійно сидів у майстерні й вирізьблював мишей. Можна сказати, що йому пощастило, якщо робив скульптурки мишей, а не працював тяжко на полі.
— А що потім з ним сталося?
— Не знаю. У чотирнадцятирічному віці я втік із сиротинця й жив сам. Потім, сівши на пароплав, перебрався до центральної Японії, й відтоді моя нога не ступала на Хоккайдо. Коли я бачив його востаннє, він, низько нахилившись над робочим столом, вирізьблював скульптурку миші. Навіть якби тоді я щось сказав, він не почув би. Тому я і не попрощався з ним. Якщо він ще живий, то, напевне, й тепер різьбить мишей. Бо ні на що інше не здатний.
Аомаме мовчки очікувала продовження розповіді.
— Я й тепер часто думаю про нього. Життя в сиротинці було жахливим. Завжди голодним і холодним. Робота — тяжка, а знущання старших дітей над молодшими — нестерпне. А от він, здавалося, не вважав таке життя гірким. Вирізьблюючи ножем мишей, почувався щасливим. Коли в нього забирали ножа, він ставав напівбожевільним, але в інших випадках поводився цілком спокійно. Нікому не завдавав клопоту. Лише мовчки вирізував мишачі скульптурки. Довго тримаючи в руках шматок деревини, він міг побачити, якої форми миша в ньому приховується. Але потребував багато часу, щоб побачити. Та як тільки бачив, за допомогою ножа лише витягував мишу з дерева. Він часто повторював фразу: «Витягати мишу». І
— І ви того хлопця обороняли?
— Не тому, що хотів, а через те, що опинився в такому становищі. Це була моя позиція. І якщо вона мені судилася, то будь-що я мав його захищати. Такі були правила. І я їх дотримувався. Якщо хтось на зло забирав у нього ніж, то я збивав напасника з ніг. Старшого, міцнішого за мене, ба навіть кількох разом. Байдуже. Звісно, й мені від них добряче перепадало. І то не раз. Не мало значення, хто перемагав, а хто програвав — кого збивали з ніг чи хто збивав з ніг. Я обов'язково забирав ножа. Це було дуже важливо. Розумієте?
— Здається, розумію, — відповіла Аомаме. — Але врешті-решт ви його покинули.
— Я мусив жити сам-один і не міг вічно доглядати за ним. Цього я не міг собі дозволити. Це ж природно.
Аомаме знову розтулила праву руку й глянула на неї.
— Я кілька разів помічала, що ви тримали в руці маленьку скульптурку миші. її зробив той хлопець?
— Так. Він дав мені одну маленьку. Я забрав її, коли тікав із сиротинця. І зараз я її маю.
— Тамару-сан, чого це ви сьогодні про це мені розповідаєте? Адже, гадаю, ви не з тих, хто просто так про себе розказує.
— Зокрема, я хочу тим сказати, що часто про нього згадую, — відповів Тамару. — Це не означає, що хочу з ним зустрітися. Спеціально не хочу. А якби зустрівся, то не мав би про що розмовляти. Але в моїй голові все ще залишилася яскрава, дорога для мене картина того, як він, не відриваючи очей,
