1Q84. Книга друга полностью

— Із власної волі дав себе вбити.

— Саме так.

Про домовленість між лідером і нею Аомаме промовчала. Щоб залишити Тенґо живим на цьому світі, вона сама мусила вмерти. Ось таку таємну угоду уклала вона з тим чоловіком. І ніхто про це не мав знати.

— Те, що вчинив той чоловік, — ненормальність, що виходить за будь-які людські межі, й він неминуче заслужив смерті. Але він був незвичайною людиною. Людиною, принаймні наділеною чимось особливим. У цьому нема сумніву.

— Чимось особливим? — перепитала господиня.

— Я не можу як слід вам цього пояснити, — відповіла Аомаме. — Крім особливих здібностей і темпераменту, він мав на душі великий тягар. І це, видно, пожирало його зсередини.

— І це особливе щось спонукало його до ненормальних вчинків?

— Можливо.

— У всякому разі, ви його заспокоїли.

— Це правда, — сказала Аомаме сухим голосом.

Тримаючи слухавку в лівій руці, вона поглянула на розкриту праву долоню, на якій ще залишилося відчуття смерті. Аомаме не могла зрозуміти, що означає багатозначно єднатися з дівчатами. Ясна річ, і пояснити цього старій пані не могла.

— Як завжди, зовні все матиме вигляд природної смерті, але вони можуть у цьому засумніватися. Судячи з обставин, вони, напевне, подумають, що якимось чином я причетна до смерті їхнього лідера. І, як ви знаєте, вони досі не повідомили про неї в поліцію.

— Незалежно від їхніх дій, ми докладемо всіх зусиль, щоб вас захистити, — сказала стара пані. — Вони мають свою організацію. А ми — сильні зв'язки й достатню кількість грошей. А крім того, ви — обережна й розумна людина. Не зробите того, що вони хочуть.

— Цубаса-тян ще не знайшлася? — спитала Аомаме.

— Усе ще невідомо, де вона. По-моєму, вона, мабуть, на території секти. Бо їй же більше нікуди податися. Поки що ми не знайшли способу, як її повернути. Та, можливо, смерть лідера призведе до розладу в секті. І скориставшись ним, нам, може, вдасться врятувати дівчину. її будь-що треба захистити.

Лідер сказав, що в притулку старої пані живої Цубаси не було, а лише ідея в людській подобі. От чому, мовляв, її повернули додому. Однак розповідати про це господині не годилося. Адже Аомаме сама не знала, що це насправді означає. Але вона пам'ятала про те, як піднявся у повітря мармуровий годинник. Це справді відбувалося перед її очима.

— Скільки днів я переховуватимуся в цій квартирі? — спитала Аомаме.

— Вважайте, від чотирьох днів до тижня. Після того ми забезпечимо вас новим прізвищем і середовищем — перевеземо кудись далеко. Коли ви там улаштуєтеся, певний час заради безпеки нам доведеться перервати з вами контакт. Якийсь час не зможемо зустрічатися. Враховуючи мій вік, можливо, ми вже не побачимося. Може, краще було б, якби я вас не втягувала в таку клопітну справу. Я не раз так думала. І тоді вас не втратила б. Однак…

Стара пані на хвилину запнулася. Аомаме мовчки очікувала її наступних слів.

— Однак ні про що не жалкую. Можливо, так усе судилося. Мусила вас утягти в цю справу. Я не мала іншого вибору. Мною рухала якась нездоланна потужна сила. Прошу вибачення у вас, що так сталося.

— Але натомість ми набули щось спільне. Щось таке дорогоцінне, чого з кимось іншим не могли б здобути. Чого інакше не вдалося б дістати.

— Це правда, — погодилася стара пані.

— Для мене це дуже важливе надбання.

— Дякую. Якщо ви так вважаєте, то це мене трохи радує.

Аомаме з прикрістю усвідомлювала, що не зможе зустрічатися із старою пані, яка була для неї однією з небагатьох близьких людей.

— Будьте здорові! — промовила Аомаме.

— І ви так само будьте здорові! — сказала стара пані. — Нехай вам щастить.

— Якщо це можливо, — сказала Аомаме. Щастя було для неї чимось дуже далеким.

Слухавку взяв Тамару.

— Поки що ви тим ще не користувалися, чи не так? — спитав він.

— Ще ні.

— Краще таки не користуватися.

— Постараюсь виправдати ваші сподівання, — сказала Аомаме.

Зробивши коротку паузу, Тамару промовив:

— Я недавно вам казав, що виріс у сиротинці в горах Хоккайдо.

— Що вас туди помістили після розлуки з батьками й репатріації із Сахаліну.

— У тому закладі перебував хлопець, молодший за мене на два роки, змішаної крові — японки та негра-солдата, що служив на американській військовій базі поблизу Місави. Мати того хлопця була чи то повією, чи то офіціанткою бару. Він опинився там, коли відразу після народження мати його покинула. Був дебелий, але на розум не дуже багатий. Звісно, навколишні діти часто з нього знущалися. Бо кольором шкіри відрізнявся. Гадаю, ви це розумієте.

— Та начебто.

— Позаяк я не японець, то мимоволі взяв на себе роль його захисника. Бо ми обидва опинилися в однакових умовах. Як кореєць, експатрійований із Сахаліну, і син негра та повії. Ми належали до найнижчої касти. Але внаслідок цього я загартувався. Зміцнив свій характер. А він ніяк не зміг. Якби я був не взяв його під свою опіку, то він загинув би. Бо в такому середовищі він, схильний до бійки з будь-якого приводу, не вижив би.

Аомаме мовчки слухала його розповідь.