1Q84. Книга третя полностью

У кімнаті не було годинника, який би відмірював час. Можливо, відтоді, як Голомозий і Кінський хвіст пішли, минула година. Якби в кімнаті хтось залишився, то, напевне, злякався, побачивши, як зненацька рот Усікави заворушився. Така страшна подія виходила за межі здорового глузду. Бо, ясна річ, Усікава вже був мертвий, а його останки повністю задубіли. Однак його рот, дрібно затремтівши, ворухнувся і потім, зі скрипом, розтулився.

Стороння людина подумала б, що, може, Усікава починає щось розповідати. Якусь важливу інформацію, відому тільки мертвим. Ця людина, перелякавшись, проковтнула б слину й, напевне, чекала б. Цікаво, власне, яку таємницю їй збираються зараз відкрити?

Але з розтуленого рота Усікави не вилетів жоден звук. З нього мовчки, затамувавши подих, вилізло шестеро карликів, сантиметрів п'ять заввишки. Вони, в маленькому одягу, йшли по язику, порослому зеленим мохом, переступали через брудні криві зуби й один за одним виходили назовні. Як шахтарі, що надвечір, після роботи, поверталися на землю. Однак і обличчя, і одяг карликів були чистими, без жодної брудної плямки. У цьому вони не мали нічого спільного з людьми.

Коли шестеро карликів вилізли з рота й спустилися на столи під останками Усікави, то труснули своїм тілом і поступово почали збільшуватися. Вони могли це робити відповідно до потреби. Але їхній зріст ніколи не перевищував одного метра. І не міг стати меншим, ніж три сантиметри. Коли їхній зріст досяг шістдесяти-сімдесяти сантиметрів, вони перестали стрясати своїм тілом і по черзі зійшли на підлогу. Обличчя карликів не виражало нічого. Але й не скидалося на маски. Вони мали звичайнісінькі обличчя. Загалом такі, як у вас і в мене, але менші. Просто зараз їм не треба було нічого виражати.

Як видно, вони особливо не спішили, але й не барилися. Вони мали якраз стільки часу, скільки було потрібно для виконання їхньої роботи. Не забагато й не замало. Всі шестеро, без сторонньої команди, спокійно сіли суцільним колом, з діаметром у два метри, на підлозі.

Потім один з них, мовчки піднявши руку, витягнув з повітря тонку нитку, завдовжки сантиметрів п'ятнадцять, прозору, з кремовим відтінком на білому тлі, й поклав її на підлогу. Другий карлик зробив точнісінько те саме. Наступних три повторили такі ж дії. І тільки останній, шостий, повівся по-іншому. Вийшов з кола, піднявся на стіл і вирвав з тріском одну волосинку з кучериків на сплюснутій голові Усікави. Вона замінила йому нитку з повітря. Перший карлик звичним рухом своїх рук сплів докупи п'ять ниток з повітря і волосинку Усікави.

Таким способом шестеро карликів створили нову повітряну личинку. Цього разу всі мовчали. І хором не вигукували.

Мовчки витягували з повітря нитки, виривали волосся з голови Усікави і в стабільному, розміреному ритмі хутко виплітали повітряну личинку. Навіть у холодній кімнаті не було видно, як вони видихають біле повітря. Стороння людина, мабуть, здивувалася б. А може, вона не звернула б на це уваги, бо навколо було надто багато дивного.

Хоча карлики завзято, невтомно працювали, за одну ніч, звісно, не могли сплести повітряної личинки. Для цього потрібно принаймні три доби. Але вони не спішили. Бо знали, що поки останки Усікави розм'якнуть і їх засунуть у піч, мине дві доби. А за дві доби роботу вдасться скінчити. Потрібний для цього час вони мали. Тож не перевтомлювалися.

Усікава лежав на столах під блідим місячним сяйвом. З широко відкритим ротом і розплющеними очима, які затуляв шматок тканини. В його останньому погляді застиг дім, куплений у Тюорінкані, й песик, що грайливо бігав по невеличкому газону.

І частина його душі зараз перетворювалася на повітряну личинку.

— Тенґо-кун, розплющуй очі, — прошепотіла Аомаме. Тенґо послухався — часу світі знову почав рухатися. — Видно Місяці.

Тенґо підвів голову й глянув у небо. Саме тоді в розриві хмари, над голим віттям дзелькви, показалися два Місяці — великий жовтий і малий, здеформований, зелений. Мадза й доота. Край хмари, яка щойно промайнула над ними, надала їм легкого змішаного забарвлення. Так наче хтось ненароком бризнув на поділ спіднички фарбою.

Після того Тенґо глянув на Аомаме, що була поруч. Вона вже не була худорлявою від недоїдання десятирічною дівчиною, яку мати недбало підстригла, у старому, не за її розміром, платті. Колишнього вигляду майже не залишилося. І все ж він з першого погляду зрозумів, що це — Аомаме й ніхто інший, її обличчя з парою великих очей за двадцять років нітрохи не змінилося. Її прозорі очі виражали впевненість у досягненні своєї мети. Добре знали, що їй треба побачити. Вони дивилися йому прямо в обличчя. Заглядали в його душу.

За минулих двадцять років у незнайомих для нього місцях Аомаме стала гарною дорослою жінкою. Миттю ввібравши в себе беззастережно всі ці роки й місця, Тенґо зміг зробити їх своєю живою плоттю і кров'ю. Тепер вони вже стали його власними.