1Q84. Книга третя полностью

«Можливо, Фукаері була передавальною ланкою. Таку роль їй призначили. Бути каналом, який зв'язував його з Аомаме. Обох фізично поєднував протягом обмеженого часу», — думав Тенґо.

— Згодом я розповім тобі докладно, що тоді сталося, — сказав він. — Та от зараз не знаходжу для цього потрібних слів.

— А ти справді віриш, що в мені твоя дитина?

— Щиро вірю, — відповів Тенґо.

— От і добре, — сказала Аомаме. — Тільки це я хотіла знати. Якщо навіть ти віриш, то решта мене не хвилює. І пояснення не потрібні.

— Ти вагітна? — знову спитав Тенґо.

— Уже чотири місяці.

Аомаме взяла руку Тенґо й приклала її до низу живота під плащем.

Затамувавши подих, він шукав ознак життя цієї істоти. Вона, безсумнівно, була ще маленькою, але Тенґо відчув долонею її тепло.

— То куди ми поїдемо? Ти, я і це маленьке створіння.

— Кудись інде, — відповіла Аомаме. — У світ з одним Місяцем на небі. Туди, де я мала бути від самого народження. Де карлики не мають сили.

— Карлики? — і Тенґо ледь-ледь насупився.

— Ти докладно описав їх у «Повітряній личинці». Який у них вигляд і що вони роблять.

Тенґо кивнув.

— Вони існують у цьому світі. Як ти їх описав, — сказала Аомаме.

Коли Тенґо переробляв «Повітряну личинку», карлики були тільки витвором буйної фантазії сімнадцятирічної дівчини. А може, тільки метафорою чи символом. Однак зараз він не вірив, що вони справді існують в цьому світі й мають реальну силу.

— У цьому світі існують не лише карлики, але також повітряні личинки, мадзи, дооти й два Місяці, — сказала Аомаме.

— А ти знаєш дорогу, якою можна вийти з цього світу?

— Ми вийдемо звідси тією дорогою, якою я сюди зайшла. Іншого виходу я не можу придумати, — відповіла вона, додавши: — Рукопис свого недописаного роману ти взяв із собою?

— Узяв! — відповів Тенґо й легенько постукав долонею червонувато-брунатну сумку на плечі. І здивувався: звідки вона про нього знає?

Аомаме стримано всміхнулася.

— Все-таки знаю.

— Схоже, що ти багато чого знаєш, — сказав Тенґо. Він уперше бачив, як вона всміхається. Усміх був несміливий, але Тенґо відчув, як світ навколо нього почав змінюватися.

— Не розлучайся з ним, — сказала Аомаме. — Бо для нас він має велике значення.

— Будь спокійна. Не розлучатимусь.

— Ми прибули в цей світ, щоб зустрітися. Самі того не розуміли, що це наша мета. Нам довелося пройти через багато прикрощів. Через багато чого нелогічного, непоясненного. Дивного. Кривавого й сумного. Інколи прекрасного. Від нас вимагали зобов'язань, і ми їх давали. Нас піддавали випробовуванням, і ми їх витримали. І ми досягли своєї мети, заради якої прийшли сюди. Та от зараз на нас чигає небезпека. Вони хочуть забрати дооту, що є в мені. Ти знаєш, що означає доота?

Глибоко вдихнувши, Тенґо спитав:

— Ти маєш намір обзавестися від мене доотою?

— Так, маю. Не знаю точно, яким способом, але збираюся народити дооту за посередництвом повітряної личинки або завдяки тому, що я сама виконувала її роль. А вони хочуть нас трьох впіймати, щоб їхня система мала новий «віщий голос».

— То яка ж роль мені тепер випаде? Якщо більша, ніж просто батько дооти…

— Ти… — почала Аомаме й запнулася. Навколо них утворилася порожнеча, яку потім спільними зусиллями довго довелося заповнювати.

— Я твердо був вирішив тебе знайти, — сказав Тенґо. — Але не зумів. Ти мене знайшла. Здається, наче я майже нічого не зробив. І це, так би мовити, несправедливо.

— Несправедливо?

— Багато чим я тобі зобов'язаний. Але тобі, врешті-решт, нічим не допоміг.

— Ти мені нічим не зобов'язаний, — відверто сказала Аомаме. — Ти мене привів сюди. Невидимим способом. І тепер ми разом.

— Здається, я одного разу бачив цю дооту, — сказав Тенґо. — Або те, що ця доота означає. У твоїй, десятирічної дівчини, подобі вона спала у тьмяному сяйві повітряної личинки. Я торкався її руки. Так було лише один раз.

Аомаме притулилася головою до його плеча.

— Тенґо-кун, ми одне одному нічим не зобов'язані. Зараз нам треба подумати, як оберегти це маленьке створіння. Вони наступають нам на п'яти. Я вже чую їхні кроки.

— Я нізащо вас обох нікому не віддам. Тебе й це маленьке створіння. Завдяки нашій зустрічі ми досягли мети, заради якої прийшли в цей світ. Але в ньому небезпечно. А ти знаєш вихід з нього?

— Здається, знаю, — відповіла Аомаме. — Якщо не помиляюся.

Коли на знайомому місці вони вийшли з таксі, Аомаме, ставши на перехресті, роззирнулась навколо й помітила під швидкісною автострадою темний склад матеріалів за огорожею з листового заліза. Тягнучи Тенґо за руку, попрямувала туди через дорожній перехід.