1Q84. Книга третя полностью

Вона ніяк не могла пригадати, де ж тоді відхилилося листове залізо, але, наполегливо обмацавши всю огорожу, таки знайшла щілину, через яку вдавалося пролізти одній людині. Зігнувшись й уважно, щоб не зачепитися за щось гостре костюмом, Аомаме проникла на склад матеріалів. Зіщулившись своїм великим тілом, туди за нею пробрався і Тенґо. Всередині склад був таким же, яким Аомаме бачила його у квітні. Вицвілі мішки з цементом, іржаве залізяччя, пожухлий бур'ян, купи старого паперу й подекуди білий голубиний послід. За вісім місяців майже нічого тут не змінилося. Мабуть, відтоді сюди не ступала жодна людська нога. Це було всіма забуте місце в центрі столиці, під головною автомагістраллю.

— Це саме те місце? — оглядаючись навколо, спитав Тенґо.

Аомаме кивнула.

— Якщо тут немає виходу, то ми нікуди не зможемо вийти.

У темряві вона шукала аварійних сходів, якими колись спустилася. Вузеньких сходів, які сполучали столичну швидкісну автостраду із землею. «Сходи мають тут бути, — переконувала вона себе. — Я повинна в це вірити».

Аварійні сходи знайшлися. Насправді це була скоріше драбина, ніж сходи. Набагато жалюгідніші й небезпечніші, ніж ті, які вона собі пригадувала. «Такими сходами я спустилася згори вниз», — дивувалася Аомаме. Та все-таки вони були. Тепер залишалося зробити все навпаки — піднятися нагору. Вона зняла туфлі на високих каблуках від Шарля Журдана й засунула в сумку, а саму сумку закинула за плечі. В самих панчохах стала на першу сходинку.

— Іди за мною, — обернувшись, сказала вона Тенґо.

— А може, краще, щоб я пішов спереду? — занепокоєно спитав він.

— Ні, я піду спереду.

Цими сходами вона спустилася. Тож мала ними й підніматися. Тепер вони були набагато холоднішими, ніж тоді, коли вона спускалася. Руки заклякли, й, здавалось, всі відчуття заніміли. І вітер, що пролітав між опорами автостради, був набагато сильнішим і болючішим. Своєю байдужістю сходи, кидали їй виклик і нічого доброго не обіцяли.

Аварійні сходи зникли, коли на початку вересня вона їх шукала на автостраді. Тоді спуск був перекритий. А от зараз підйом із складу матеріалів на землі був відкритий. Як того сподівалася Аомаме. Вона мала передчуття, що в такому напрямі аварійні сходи ще залишилися. «У мені маленьке створіння, — міркувала вона. — Якщо воно має якусь особливу силу, то, напевне, захистить мене й покаже правильний шлях».

Сходи існували. Але поки що не було ясно, чи вони справді ведуть до столичної швидкісної автостради. Можливо, на півдорозі вони перекриті і закінчуються глухим кутом. Адже в цьому світі може статися будь-що. Тільки піднявшись нагору, можна на власні очі переконатися, що там є або чого немає.

Вона піднімалася обережно, сходинка за сходинкою. Коли поглядала вниз, бачила, що Тенґо йде за нею. Іноді зі свистом дмухав різкий, до болю, вітер і розмахував її весняним плащем й оголював стегна під її короткою спідничкою. Вітер куйовдив її волосся і, прибиваючи його до обличчя, закривав їй поле зору. Ставало важко дихати. Аомаме шкодувала, що не зав'язала волосся ззаду вузлом і не взяла рукавичок. І чого вона до такого не додумалася? Та вже пізно шкодувати. В її голові було тільки одне: одягтися так само, як тоді, коли спускалася сходами вниз. Нічого іншого тепер не залишалось, як міцно триматися сходів і підніматися вгору.

Тремтячи від холоду, вона вперто рухалася догори й зиркала на багатоквартирний будинок по той бік наземного шосе. П'ятиповерховий будинок із світло-брунатної цегли. Той самий, який бачила, коли спускалася вниз. У половині вікон горіло світло. Так би мовити, майже перед самим її носом. Мабуть, його мешканцям нецікаво спостерігати, як уночі хтось піднімається аварійними сходами. Постаті Аомаме й Тенґо було видно у світлі ліхтарів шосе номер 246. Та, на щастя, у вікнах будинку ніхто не стояв. Штори були запнені. І це ж природно. Бо хто ж у такий холоднючий вечір спеціально вийде на веранду й дивитиметься на аварійні сходи столичної швидкісної автостради?

На одній веранді стояло каучукове деревце в горшку, притулившись до брудного садового стільця. Аомаме бачила його там і тоді, коли в квітні спускалася сходами вниз. Воно було ще злиденнішим, ніж те, яке вона залишила в кімнаті квартири у кварталі Дзіюґаока. Можливо, впродовж минулих восьми місяців воно стирчало незмінно на тому самому місці. Його, збляклого, запхали в глухий закуток цього світу й, напевне, забули. І, мабуть, не підливали водою. Однак це деревце додавало Аомаме хоч якоїсь відваги і підтримки, коли вона, сповнена тривоги і вагання, з промерзлими руками й ногами, піднімалася хисткими сходами. «Все гаразд, я не помилилася. Принаймні я натрапила на ту саму дорогу, якою сюди прийшла, — міркувала вона. — Це деревце виконує для мене роль непомітного орієнтира.