1Q84. Книга третя полностью

— Люди бувають різними.

— З різними думками й почуттями.

— І по-різному п'яніють, — сказала медсестра й захихотіла. — Але така розвага потрібна й вам, Тенґо-кун.

— Можливо.

Якийсь час вони мовчки, взявшись за руки, йшли нічною дорогою. Тенґо звернув увагу на те, що її мова змінилася. Коли була в білому халаті, то говорила ввічливо, а от тепер, у цивільному одягу, — можливо, під впливом алкоголю — Тенґо не знав, що відповісти. До цієї молодої медсестри відчував природну приязнь. Та й вона, здається, ставилася до нього прихильно. І запрошувала до себе. Він глянув на небо. Однак небо заволокли густі хмари й не було видно Місяців.

— Недавно, коли я з подругою вперше спробувала гашиш, — сказала медсестра, — мені здалося, ніби я літаю в повітрі. Не дуже високо, сантиметрів п'ять-шість над землею. Піднялася невисоко, але було досить приємно. Те, що треба.

— І якби впала, не боліло б.

— Саме тоді я відчула на душі спокій. Мені здавалося, що я перебуваю під захистом. Наче огорнута коконом повітряної личинки. Я — доота, а навколо мене, як у повітряної личинки, ледь-ледь видніє мадза.

— Доота? — спитав Тенґо на диво твердим і тихим голосом. — Мадза?

Молода медсестра, наспівуючи якусь пісеньку й енергійно розмахуючи його рукою, йшла нічною дорогою. Своїм зростом вони різнилися, але вона, здавалось, цим не переймалася. Іноді мимо проїжджали автомобілі.

— Мадза й доота. Вони згадуються у «Повітряній личинці». Ви не знаєте? — спитала вона.

— Знаю.

— Книжку читали?

Тенґо мовчки кивнув.

— От і добре. Мені ця книжка страшенно подобається. Влітку купила й прочитала тричі. Рідко коли я стільки разів перечитую одну книжку. А коли вперше курила гашиш, то подумала, що перебуваю в коконі повітряної личинки. Ніби чимось оточена, чекаю народження. І за мною стежить мадза.

— Ти бачила мадзу?. - спитав Тенґо.

— Ага. Бачила. До певної міри із повітряної личинки було видно те, що назовні. А от іззовні не побачиш того, що всередині повітряної личинки. Мабуть, так усе влаштовано. Однак обличчя мадзи я не запам'ятала. Бачила тільки його невиразні обриси. Але розуміла, що ця людина — моя мадза.

— Коротко кажучи, повітряна личинка чимось схожа на материнське лоно?

— Мабуть, можна так сказати. Звісно, я не пам'ятаю того часу, коли була в материнському лоні, а тому не можу точно порівняти обидва випадки, — сказала медсестра й знову хихикнула.

Як часто трапляється на околиці провінційного міста, двоповерховий будинок був дешевої конструкції. Зведений начебто порівняно недавно, але подекуди вже з ознаками занепаду. Зовнішні сходи скрипіли під ногами, двері погано оберталися. Коли дорогою перед ним проїжджала вантажівка, віконні шибки в ньому дрібно деренчали. Стіни, очевидно, були тонкими, і якщо в якійсь квартирі хтось вправлявся у грі на бас-гітарі, то весь будинок перетворювався на резонансну коробку.

Тенґо не дуже цікавився гашишем. Мав здорову голову й жив у світі з двома Місяцями. Тож не потребував ще більше його деформувати. А ще не мав до Кумі Адаті статевого потягу. Він справді ставився до двадцятитрирічної медсестри приязно. Але приязнь і статева жага — цілком різні речі.

Принаймні так уважав Тенґо. Тому якби з її уст не злетіли слова «доота» і «мадза», він, можливо, знайшов би причину, щоб відмовитися від запрошення і не йти до неї в гості. По дорозі сів би на автобус або, якби його не було, зупинив би таксі й повернувся б у готель. Бо, що не кажіть, перебував у «Котячому місті». Тож до небезпечних місць краще не наближатися. Однак, почувши слова «доота» й «мадза», відмовитися від запрошення вже не міг. Можливо, Кумі Адаті якимось чином підкаже, чому в батьковій палаті з'явилася фігура юної Аомаме в повітряній личинці.

Медсестра справді мешкала удвох із сестрою в одній квартирі з двома невеликими спальнями, їдальнею, кухнею і маленькою вітальнею. Меблі, зібрані з різних місць, не відрізнялися єдиним смаком та індивідуальністю. На кухонному столі з декоративним покриттям стояла недоречно вишукана імітація лампи з багатобарвним абажуром. Коли медсестра відслонила в обидва боки штори з дрібним квітчастим візерунком, Тенґо побачив з вікна якесь поле, а за ним — чорний мішаний ліс. Ніщо в полі зору не псувало краєвиду, який, однак, з кімнати не здавався особливо привітним.

Кумі Адаті посадила Тенґо у вітальні на двомісне крісло — червоне, вишуканої форми «крісло для любовних утіх», перед яким стояв телевізор. Після того добула з холодильника банку пива «Саппоро» й разом з двома склянками поставила перед Тенґо.

— Почекайте, поки переодягнуся у щось радісніше. Я скоро вернуся.