Однак вона довго не поверталася. З дверей навпроти у вузькому коридорі іноді долинали якісь звуки. Чулося скрипіння шухляди комоду, що погано відсувалася. Щось, гупаючи, падало на підлогу. І щоразу тоді Тенґо мимоволі повертав туди голову. Можливо, сп'янів більше, ніж йому здавалося. Крізь тонку стіну із сусідньої квартири проникали звуки якоїсь телевізійної програми. Чулися навіть окремі фрази й через кожних десять-п'ятнадцять секунд — вибухи сміху учасників передачі. Тенґо жалкував, що різко не відмовився від запрошення медсестри. І водночас у глибині душі відчував, що потрапив сюди неминуче.
Двомісне крісло, на якому йому довелося сидіти, було справді дешевим і своєю обшивкою кололо відкриту ділянку шкіри. Видно, і з його формою було щось негаразд, бо хоч як Тенґо викручувався, але не міг знайти зручного положення, й це ще більше його дратувало. Він ковтнув пива й узяв пульт управління, що лежав на столі. Якийсь час дивився на нього, як на якусь дивовижу, а потім увімкнув телевізор. Кілька разів перемкнувши канали, вирішив зупинитися на програмі подорожей «NHK», присвяченій залізницям Австралії. Вибрав саме цю програму, бо порівняно з іншими вона була тихішою. На тлі звуків гобоя жінка-диктор спокійним голосом описувала вишуканий спальний вагон трансконтинентальної залізниці.
Сидячи на незручному кріслі й байдужим поглядом слідкуючи за картиною на екрані, Тенґо думав про «Повітряну личинку». Кумі Адаті не знала, що цей текст насправді написав він. Та байдуже! Проблема в тому, що, конкретно й детально описуючи повітряну личинку, Тенґо сам майже нічого не знав про її реальну суть. Що таке повітряна личинка, що означає
Коли в телевізійній програмі знайомили із сніданком у вагоні-ресторані, повернулася медсестра й сіла поряд з Тенґо на вузькому «кріслі для любовних утіх». Вони притулилися плечима одне до одного. Кумі Адаті переодяглася у велику сорочку з довгими рукавами й бавовняні спортивні штани блідого кольору. На сорочці виднів надрукований «смайл». Такий знак Тенґо востаннє бачив на початку 70-х років, коли автоматичні програвачі в публічних місцях здригалися від шалено галасливих мелодій гурту «Grand Funk Railroad». Однак сама сорочка не здавалася такою старомодною. Невже люди все ще десь виробляють сорочки із «смайлом»?
Медсестра принесла з холодильника ще одну банку пива, з шумом його відкрила й, наливши собі у склянку, випила третину. А тоді, як задоволена кішка, примружила очі. Потім показала пальцем на екран телевізора, де поїзд мчав по рейках, прокладених між скелястими горами.
— Де це?
— Австралія, — відповів Тенґо.
— Австралія, — ніби шукаючи на дні пам'яті, сказала вона. — Австралія, що на південній частині земної кулі?
— Ага. Австралія, де живуть кенгуру.
— Одна моя подруга була в Австралії, — потираючи пальцем край ока, сказала медсестра. — Була саме в період парування кенгуру. Розповідала, що в одному місті вони там усюди — в парку, на вулиці — «трудилися».
Тенґо подумав, що треба висловити й свою думку щодо цього, але не знаходив нічого. А тому за допомогою пульта загасив телевізор. І тоді в кімнаті відразу стало тихо. Несподівано перестав звучати й телевізор у сусідній квартирі. Нічну тишу іноді порушував тільки гуркіт автомобілів, що проїжджали вулицею. Але, прислухавшись, Тенґо почув удалині слабий приглушений звук. Невідомо чий, той звук був регулярно ритмічним. Іноді ущухав і після короткої паузи знову починався.
— Це — сова. Живе в лісі поблизу й кричить, коли настає ніч.
— Сова, — невиразним голосом повторив Тенґо.
Кумі Адаті поклала голову на його плече й, нічого не кажучи, міцно тримала його руку. Її волосся лоскотало йому шию. «Крісло для любовних утіх» усе ще залишалося незручним. Сова й далі багатозначно кричала в лісі. Її крик, здавалось, спонукав до чогось і водночас застерігав. Звучав як застереження, що включало й спонукання. Був дуже багатозначним.
— Тенґо-кун, може, я занадто нав'язлива? — запитала медсестра.
Тенґо промовчав.
— Приятеля не маєш?
— Це складна проблема, — набравши серйозного вигляду, відповіла вона. — Більшість кмітливих хлопців після закінчення середньої школи їдуть до Токіо. Бо тут ніде вчитися й важко знайти пристойну роботу. Нема іншої ради.
— Однак ти залишилася.
— Ага. Зарплата невелика, а робота тяжка, але тутешнє життя мені подобається. Тільки нелегко знайти собі приятеля. А якщо й випадає така нагода, то трапляється не такий, якого хотілося б.
Настінний годинник показував майже одинадцяту годину. Після одинадцятої готель замикався на ніч. Однак Тенґо ніяк не міг піднятися з цього незручного крісла. Не мав достатньої, як того хотів, сили. Може, винною в цьому була форма крісла, а може, він сп'янів більше, ніж йому здавалося. Мимоволі слухаючи крик сови й відчуваючи на шиї колюче волосся медсестри, Тенґо поглядав на імітацію лампи з квітчастим абажуром.
