1Q84. Книга третя полностью

Одного разу, спостерігаючи парк під холодним вітром, Аомаме відчула, що вірить у Бога. Раптово відкрила для себе цей факт. Ніби на дні м'якого болота під ногами натрапила на твердий ґрунт. Таке відчуття було незбагненним і несподіваним. Відтоді, як себе пам'ятає, вона ненавиділа Бога. Точніше кажучи, відкидала систему й людей, які були посередниками між Богом і нею. Тривалий час така система й люди були для неї синонімом слова «Бог». Ненависть до них була ненавистю до Бога.

Від самого народження вони її оточували. Від імені Бога нею управляли, командували й заганяли у глухий кут. Від його імені забирали в неї весь час і свободу, а на душу накидали важкі окови. Вони проповідували його доброту, а ще більше його гнів і нетерпимість. В одинадцятирічному віці Аомаме, набравшись відваги, нарешті змогла втекти з такого світу. Але через це була змушена багато чим пожертвувати.

«Якби в цьому світі Бог не існував, то моє життя, напевне, було б набагато світлішим, природнішим і повнокровнішим, — часто думала вона. — Я могла б зберегти багато прекрасних дитячих спогадів, не страждаючи від безперервного гніву й страху. І тепер моє життя стало б набагато оптимістичнішим, спокійнішим і повнішим».

Однак, приклавши долоню до низу живота й поглядаючи на безлюдний парк крізь щілину пластикових Жалюзі, у глибині душі вона мимоволі відчувала, що вірить у Бога. Коли машинально проказувала слова молитви й складала докупи долоні, то підсвідомо вірила в нього. Таке відчуття проникло до самих кісток настільки, що ніяка логіка не могла його викоренити. Так само, як ненависть і гнів.

«Але це — не їхній бог, а мій, — міркувала Аомаме. — Я збагнула це внаслідок того, що стала жертвою з пошматованим тілом, обдертою шкірою, висмоктаною кров'ю, вирваними нігтями, позбавленою часу, надій і спогадів. Мій бог не має конкретної подоби. Не одягнений в біле. Не має довгої бороди. Нічого не дає й нічого не відбирає. Не обіцяє Царства Небесного й не лякає пеклом. І в гарячу, і в холодну пору він просто десь там є».

Іноді Аомаме згадувала слова, які проказав лідер секти «Сакіґаке» перед самою смертю. Вона не могла забути його густого баритона. Так само, як і голки, якою штрикнула задню частину його шиї.

Там, де є світло, повинна бути й тінь, а там, де є тінь, — світло. Немає тіні без світла й світла без тіні. Невідомо, карлики добрі чи злі. У певному сенсі це виходить за межі нашого розуміння і словесного формулювання. Ми з давніх-давен живемо разом з ними. Відколи добро й зло окремо не існували. З тих часів, коли людська свідомість тільки зароджувалася.

Аомаме не знала, чи бог і карлики протистоять одне одному чи є різними сторонами чогось одного? Але розуміла, що мусить будь-що захистити своє маленьке створіння, що міститься в її лоні, й заради цього вірити в Бога. Або мусить визнати той факт, що сама вірить у нього.

Вона почала роздумувати про Бога. Він не має конкретної подоби, але водночас може набрати будь-якого вигляду. Перед її очима стояв образ обтічної форми автомобіля «Mercedes-Benz coupe». Новенького, щойно придбаного. З нього спустилася вишукана жінка середніх літ. І на столичній швидкісній автостраді зняла із себе й передала голій Аомаме чудове весняне пальто. Тим самим захистила її від холодного вітру й настирливих людських поглядів. Після того вернулася у свою сріблясту автомашину. Вона знала, що Аомаме несе в собі ембріона й мусить його захистити.

Аомаме почав снитися новий сон. Уві сні її тримали під арештом у маленькій білій кубічній кімнаті без вікон, з одними дверима. Вона лежала горілиць на простенькому ліжку. Лампа, підвішена над ним, освітлювала її роздутий, немов гора, живіт, що, здавалось, не був частиною її тіла. Але вона помилялася. Бо наближався час пологів.

Кімнату стерегли Голомозий і Кінський хвіст. Ці два типи вирішили не повторювати вдруге своєї помилки. Мусили відвоювати втрачене. Їм доручили не випускати Аомаме з кімнати й нікого сюди не впускати. Вони очікували народження її маленького створіння. Мабуть, мали намір забрати його від Аомаме, щойно воно з'явиться на світ.

Аомаме спробувала закричати. Відчайдушно намагалась просити допомоги. Однак кімната була збудована з особливого матеріалу. Стіни, підлога й стеля вмить поглинали всі звуки. Її крик навіть не доходив до власних вух. Аомаме хотіла, щоб прийшла та жінка зі сріблястого автомобіля й порятувала її. Її саму й це маленьке створіння. Однак голос Аомаме поглинали стіни білої кімнати.

Це маленьке створіння, отримуючи поживу через пуповину, щохвилини росло. Бажаючи вирватися з темряви, билося ніжками об стінки матки. Хотіло світла й свободи.