«Не варто думати про зайві речі, — міркував Усікава. — Моя шкіра грубшає, серце черствіє, а дні минають одні за одними. Я — тільки машина. Здібна, витривала й бездушна машина. З одного отвору поглинаю новий час, перероблюю його на старий і випускаю через інший отвір. Саме в цьому сенс її існування. Треба ще раз повернутися до такого чистого циклу — вічного руху, що, може, колись скінчиться. Зміцнивши свою волю і замкнувши серце, Усікава спробував вигнати з голови образ Фукаері. Сердечний біль, який залишив її погляд, трохи ослаб і тепер перетворився на нечастий щем. «От і добре, — подумав Усікава. — От і добре. Кращого й не треба. Я — проста система із складними частинами».
Перед обідом Усікава подався до крамниці побутових електроприладів і придбав маленьку електричну піч. Потім зайшов у знайому їдальню і, читаючи газету, їв теплу гречану локшину із рибою, запеченою в тісті. Перед тим, як вернутися у квартиру, зупинився на вході до будинку й глянув поверх телеграфного стовпа, з якого вчора не могла відірвати очей Фукаері. Однак не помітив нічого, що могло б привернути його увагу. Бачив лише плетиво товстих чорних дротів у повітрі, схожих на вужів, і трансформатор. Ця дівчина щось там бачила? Чи, може, чогось шукала?
Вернувшись у квартиру, Усікава ввімкнув електричну піч. І відразу загорілося рожеве світло, а шкіра відчула приємне тепло. Таке опалення не можна назвати достатнім, але воно було набагато кращим, ніж ніщо. Обіпершись на стіну й згорнувши руки на животі, Усікава на короткий час заснув, відчувши невелике тепло. Спав без жодного сну.
З по-своєму щасливого глибокого сну його розбудив хтось стуком у двері. Прокинувшись та озирнувшись навколо, Усікава якусь мить не розумів, де він. Та коли побачив фотоапарат фірми «Мінолта», то згадав, що перебуває у квартирі у кварталі Коендзі. Хтось кулаком стукав у двері. «Чому стукає? — дивувався Усікава, приходячи до тями. — Адже на дверях є дзвінок. Досить натиснути кнопку. Все просто. А проте хтось навмисне стукає в двері. Причому досить сильно». Усікава насупився й зиркнув на годинник. Була перша сорок п'ять. Звісно, після полудня. Надворі було світло.
Ясна річ, Усікава не відповів на стукіт. Адже ніхто не знає, що він тут. Ніхто не домовлявся з ним про візит. Можливо, це комівояжер або агент з передплати газет. Мабуть, чоловікові за дверима Усікава потрібний. А от Усікаві він не потрібний. Обіпершись на стіну, Усікава мовчав і не спускав очей з дверей. Сподівався, що той врешті-решт махне рукою й піде геть.
Однак той чоловік не йшов. Через якусь хвилину кілька разів стукав. На п'ять-десять секунд зупинявся, а після того знову стукав. Уперто, без жодних вагань, з неприродною одноманітністю. І щоразу вимагав відповіді від Усікави. Тож Усікава занепокоївся. Може, за дверима Еріко Фукада. Прийшла розпитати й ганити його за те, що має нахабство крадькома її фотографувати. Від такого припущення в нього ще швидше забилося серце. Своїм товстим язиком він швидко облизував губи. Та, як не крути, стукіт, який він чув, належав дорослому чоловікові з великим міцним кулаком. Рука дівчини на таке не здатна.
А може, Еріко Фукада повідомила комусь про вчинок Усікави, і той прийшов сюди. Скажімо, службовець ріелтерської контори або поліцейський. Якщо це так, то буде клопіт. Але ж службовець контори має дублікат ключа, а поліцейський назвався б. Крім того, вони б не стукали, а подзвонили б.
— Кодзу-сан! — сказав чоловічий голос. — Кодзу-сан!
Усікава пригадав, що таке прізвище мав попередній мешканець цієї квартири. Воно значилося на поштовій скриньці. Бо-так було вигідно для Усікави, щоб люди думали, що у квартирі все ще мешкає чоловік на прізвище Кодзу.
— Кодзу-сан! — сказав той самий голос. — Я знаю, що ви вдома. Сидіти й затаїти дихання — це дуже шкодить здоров'ю.
Голос належав чоловікові середніх літ. Не дуже голосний, трохи хрипкий. Але в ньому була внутрішня твердість. Твердість добре випаленої й ретельно висушеної цегли. Мабуть, тому голос лунав по всьому дому.
— Кодзу-сан, я — службовець «NHK». Прийшов отримати місячну абонентну плату. А тому можете відчинити двері?
Звісно, Усікава не збирався нічого платити. Найпростіше було показати квартиру й пояснити, що телевізора в ній немає. Однак те, що чоловік середнього віку з такою особливою зовнішністю, як Усікава, цілими днями сидить у квартирі, де немає жодних меблів, могло б викликати підозру.
— Кодзу-сан, закон передбачає, що всі власники телевізора повинні платити за його користування. Люди часто кажуть, що, мовляв, не дивлюся телевізора, а тому не плачу. Однак така логіка не переконлива. Якщо ви маєте телевізор, то незалежно від того, чи дивитесь його, чи ні, мусите платити.
«Звичайний збирач абонентної плати, — подумав Усікава. — Нехай собі говорить, що заманеться. Якщо не матиме співрозмовника, піде геть. Та чого він упевнений, що в квартирі хтось є?» Адже повернувшись додому годину тому, Усікава не виходив надвір. Майже не шумів і не відслонював штор.
