— Кодзу-сан, я твердо знаю, що ви вдома, — немов читаючи думки Усікави, сказав чоловік. — Може, здивуєтеся, чому знаю? Але я таки знаю, що ви вдома і, щоб не платити, затамували дихання. Я це чітко відчуваю.
Якийсь час стукіт не вгавав. На коротку мить, як музикант духового інструмента, переривався, а потім відновлювався у тому ж ритмі.
— Кодзу-сан, мені все ясно. Ви вирішила вдавати, що нічого не знаєте. Гаразд, сьогодні я піду. Маю також в інших місцях роботу. Але я ще навідаюся. Правду кажу. Якщо сказав, що прийду, то, значить, обов'язково знову прийду. Я відрізняюся від звичного збирача абонентної плати. Не перестану ходити, поки не отримаю належної плати. Це тверде правило. Як зміна фаз Місяця, як життя і смерть. І ви цього не уникнете.
Запала довга тиша. Коли ж Усікава подумав, що непрошений гість пішов, той вів далі:
— Кодзу-сан, найближчим часом я знову завітаю. Будь ласка, зустріньте мене з радістю. Я постукаю до вас несподівано. Тук-тук! Це я.
Після того стукіт урвався. Усікава прислухався. Здавалось, ніби хтось пішов коридором. Усікава швидко перемістився до фотоапарата і крізь щілину у шторах зосередив увагу на виході з будинку. Зібравши гроші, збирач плати мав незабаром вийти надвір. Треба перевірити, що це за чоловік. Якщо службовець «NHK», то на ньому буде службова уніформа. А може, цей чоловік прикидався ним і хотів, щоб Усікава відчинив йому двері. У всякому разі, цього чоловіка він не бачив. Тримаючи в правій руці пульт дистанційного управління затвором, Усікава чекав появи загадкового чоловіка перед дверима будинку.
— Минуло півгодини, але з дому ніхто не вийшов. Згодом біля дверей показалася жінка середнього віку, сіла на велосипед і поїхала. Усікава назвав її Жінкою з підборіддям. Бо в неї обвисло підборіддя. Через півгодини Жінка з підборіддям повернулася з кошиком товарів на велосипеді. Поставила велосипед на стоянці і з пакетами зайшла в будинок. Потім повернувся додому школяр початкової школи. Усікава назвав його Лисом. Бо той мав підняті догори очі. Однак чоловік, схожий на збирача абонентної плати, так і не з'явився. Усікава не розумів, чому. Адже вихід з будинку був один. І Усікава ні на секунду не відривав від нього очей. Якщо збирач плати не виходив, то, значить, він
І після того Усікава невтомно стежив за дверима будинку. У туалет навіть не навідувався. Коли смеркло, загорілася лампа над дверима. Однак збирач плати не вийшов. Коли минула шоста, Усікава здався. Зайшов у туалет і довго справляв малу нужду. Напевне, той чоловік усе ще в будинку. Чому — незрозуміло. Нема жодної логіки. Але той дивний чоловік вирішив залишитися в будинку.
Дедалі холодніший вітер різко свистів між замерзлими електричними дротами. Усікава увімкнув електричну піч і закурив сигарету. А тоді задумався над загадковим збирачем абонентної плати. Чого він так зухвало говорив? Чому був так упевнений, що в квартирі є людина? І чому не виходив з будинку? Якщо не вийшов, то де перебуває зараз?
Усікава відступив від фотоапарата й, обіпершись на стіну, довго дивився на розжарені дроти електричної печі.
Телефон задзвонив у вітряну суботу. Приблизно о восьмій пополудні. Аомаме, в стьобаній куртці на пуху і з вовняним укривалом на колінах, сиділа на стільці веранди і крізь щілини у пластикових жалюзі стежила за дитячою гіркою, освітленою ртутним ліхтарем. Обидві руки тримала під укривалом, щоб не закоценіли. Безлюдна дитяча гірка скидалася на кістяк велетенської тварини, що вимерла в льодовиковий період.
«Можливо, тривале перебування на вечірньому холоді шкодить ембріонові, — подумала вона. — Та, мабуть, такий, як зараз, не створить проблеми. Адже навіть якщо зовні організм змерзне, навколоплідна рідина так само, як кров, зберігатиме тепло. У світі чимало суворих місць, що не йдуть у ніяке порівняння з верандою. Але там усе одно жінки не перестають народжувати дітей. А цей холод, що не кажи, я мушу витримати, щоб зустрітися з Тенґо.
Як завжди, великий жовтий і маленький зелений Місяці висіли поряд у зимовому небі, по якому швидко проносилися хмари різної форми й величини. Білі й густі, з чіткими обрисами, вони здавалися крижинами, що пливуть до моря скреслою рікою. Поглядаючи на вечірні хмари, які невідомо звідки з'являються й невідомо куди зникають, Аомаме мала таке враження, ніби її саму занесло на край світу. «Справжня Арктика, — подумала вона. — Далі, на півночі, вже нічого немає. Попереду простягається порожнеча, хаос».
Крізь злегка прочинені скляні двері веранди телефонний дзвінок ледве було чути. Крім того, Аомаме поринула в задуму. Але цього дзвінка не пропустила повз вуха. Спочатку було три дзвінки, а через двадцять секунд — ще один. Телефонував Тамару. Аомаме зсунула з колін укривало й, відчинивши запітнілі скляні двері, вернулася в кімнату, темну, але досить обігріту. Захололими пальцями вона взяла слухавку.
— Читаєте Пруста?
