Переодягнувшись, вона забралася в ліжко і в темряві лягла спати. Перед тим як міцно заснути, бачила уві сні стару господиню. В оранжереї «Садиби плакучих верб» Аомаме разом із господинею милувалася метеликами. В оранжереї було темнувато й тепло, немов у жіночому лоні. Там же вона помістила й каучукове деревце, залишене в колишній квартирі. Дбайливо доглянуте, воно до невпізнання ожило і повернуло собі яскраве зелене забарвлення. На його м'ясистому листі сиділи невідомі метелики з південних країв. Склавши свої великі різнобарвні крила, вони, здавалось, спокійно спали. І це Аомаме тішило.
Уві сні живіт Аомаме досить роздувся. Наче от-от мали початися пологи. Вона чула, як б'ється серце
Господиня, сидячи поряд і, як завжди, випроставши спину, стулила губи й тихо дихала. Обоє мовчали. Щоб не розбудити сонних метеликів. Заглибившись у себе, господиня, здавалось, навіть не помічала Аомаме. Звичайно, Аомаме знала, що господиня захищає її. Однак тривога не покидала її душі. Обидві руки господині, покладені на коліна, здавалися надто тонкими й крихкими. Рука Аомаме підсвідомо шукала пістолет, але ніде його не знаходила.
Глибоко поринувши в сон, Аомаме водночас знала, що це їй сниться. Іноді вона бачила такі сни. Перебуваючи в яскравому реальному світі, вона розуміла, що цей світ несправжній. Він скидався на докладно виписаний краєвид якогось астероїда.
І тоді хтось відчинив двері оранжереї. Війнуло зловісним холодом. Прокинувшись, великі метелики розправили крильця і спурхнули з каучукового деревця. Хто це? Повернувши голову, Аомаме спробувала його розгледіти. Та перед тим, як вона побачила людську постать, сон скінчився.
Прокинувшись, Аомаме відчула, що вся мокра від поту. Холодного неприємного поту. Скинувши вологу піжаму й обтерши тіло рушником, надягла на себе нову теніску. Якийсь час сиділа на ліжку. Невже має статися щось погане? Може, хтось цілиться на
Аомаме хотіла плакати. Але сльози не капали. Вона знову лягла на ліжко, приклала долоню до низу живота й спокійно чекала, коли прийде сон-дрімота.
— Після того протягом трьох днів нічого не сталося, — сказав Комацу. — Я їв, що подавали, на ніч лягав у вузьке ліжко, вранці прокидався і справляв нужду у маленькій вбиральні з дверима з жалюзі, але без замка. Надворі стояла спека ранньої осені, але я її не відчував — очевидно, кімната була з вентиляцією.
Ні словом не обмовившись, Тенґо слухав розповідь Комацу.
— їжу подавали тричі на день. О котрій — не знаю. Бо в мене забрали годинник, а в кімнаті не було вікна, тож день і ніч не відрізнялися. Навіть прислухавшись, я нічого знадвору не чув. Мабуть, і від мене надвір не доходив жоден звук. Куди мене привезли, я не здогадувався. Лише мав туманне враження про те, що я десь на відлюдді. У всякому разі, за тих три дні, що я там був, нічого не сталося. Я не впевнений, що це тривало три дні. Знаю тільки, що дев'ять разів мені приносили їжу. Тричі гасили світло в кімнаті, й тричі я спав. Зазвичай мій сон неглибокий і нерегулярний, але цього разу я чомусь без труднощів засинав. Як подумати, дивна історія, але ти мене розумієш?
Тенґо мовчки кивнув.
— Цих три дні я ні з ким не розмовляв. Їжу приносив мені парубок. Худорлявий, у бейсбольній кепці на голові й білий масці на обличчі. У спортивному костюмі з джерсі й брудних тенісних туфлях на гумовій підошві. Їжу приносив на таці, яку забирав, коли я закінчував їсти. Тарілки були паперові, ніж, виделка й ложка — пластмасові. Їжа була пастеризована, в банках, не дуже смачна, але така, що можна їсти. Подавали її мало. Але я був такий голодний, що з'їдав її до останньої крихти. Я сам дивувався. Бо звичайно не мав апетиту й ненароком забував про їжу. Пити давали молоко й мінеральну воду. Кави й чаю не було. Як і односолодового віскі та свіжого пива. Тим паче сигарет. Та нічого. Бо я ж приїхав не у санаторій.
Ніби згадавши, Комацу вийняв червону пачку «Marlboro», взяв одну сигарету й прикурив від паперового сірника. Втягнувши дим глибоко в легені, видихнув його, а тоді скривився.
— Парубок, що приносив мені їжу, завжди мовчав. Можливо, начальство заборонило йому говорити. Він, звичайно, належав до дрібноти, якій доручали різноманітні справи. Однак, можливо, володів якимсь бойовим мистецтвом. В його поставі відчувалися ознаки такої готовності.
— І ви його особливо не питали?
