Бармен повернувся тепер до рядка мовчазних крупних жінок, деякі з яких протирали маленькими ватними тампонами жирові складки на своїх зап’ястках.
«Що має бути і на що? — гукнув він до жінок. — Кому і як? Що, взагалі, за плетеники він плете?».
Ну, це перевищує в тисячу разів «Бар Даффі». Який колоритний хлопак! Справжня тупа гора м’язів! Дурноверхий
«Гей!» — гукав бармен, тепер у віконце обслуговування, що дивилося, вочевидь, на кухню.
Ліпман почув, як там шкварчить м’ясо на сковорідці — принюхавшись, вловив запах підсмаженого сала. Тьху! Вони і сало їдять, крім усього іншого.
«Хлопці, може, ви втямите, що це за сон рябої кобили цей клоун тут розказує?».
У віконці (і це додати також) з’явилися зморшкуваті обличчя двох китайців з тонкими борідками.
«Може, хоч ви витлумачите, що хоче цей блазень?!».
А тоді, звертаючись до Ліпмана, як до якогось жовтодзьобика, бармен загримів:
«Говори англійською, хай йому! Сьогодні неділя! Тут пивбар, пивниця, закусочна, забігайлівка — розумієш мою думку, Ейбі[198]? Це — бар-шинок, і саме так це треба сприймати!».
«Синок», — повторив один китаєць іншому, і обидва відкинулись назад, зникаючи під вибух істеричного азіатського сміху. «Ого, — подумав Ліпман — куди там маленькому “Бару Даффі”! Ось що подарує йому ефір! Це справжня штука! З цим не позмагаєшся!».
«Англійською? — перепитав Ліпман тоном Кітцеля. — Та я саме англійською зараз і говорю, даруйте мені».
«Що? То це англійська?» — вени на руках і шиї бармена здулись так, що він раптом нагадав Ліпману малюнки людського тіла, які демонстрували тік крові під шкірою. Серце Ліпмана розширилося від жаху, заповнило всю грудну клітину, горло, рот. Він уявив, як цей бармен-ґой навісніє. Уявив, як він хапає їх трьох і починає стукати одне одного головами доти, доки залишиться тільки місиво, кров і уламки кісток!
Це ж був зовсім не якийсь «Бар Даффі» зі знайомим дзинь-дзелень на початку чергового шоу, телефонним зумером і менеджером Арчі, що знімає слухавку з гачка і відповідає по славетній першій лінії: «Бар Даффі», елітна харчевня, менеджер Арчі слухає, Даффі тут немає… о-о-о, привіт, Даффі…» Ні, це була не якась бздура про доброзичливого неєврея, що керує приємним і охайним пивбарчиком. Це була не якась радіо харчевня, а реальність, навіть більше! Відрубана голова оленяти! Ножі для розколювання льоду в дошці для гри в дартс! І багнет часів Першої світової війни! А ці жінки — опухлі, безмозкі, налиті пивом дирижаблі! А ці дітлахи, фунтики сала (від вживання сала) у темненьких костюмчиках і білих платтячках, що притискають до своїх сонних личок книжки для недільної школи, де їм розповідається про те, як євреї вбили Ісуса Христа! А чоловіки — де вони, ці виродки-пропияки?
І тут він почув звуки їхньої брутальності. Почула і дружина.
«Мілтоне! — Господи! Гупали гармати. Снаряди та кулі дзижчали в повітрі метрів за п’ятнадцять звідти. Так гуркотіло! — Гармати, Мілтоне! Вибухи!».
«То чи хтось, — верещав бармен, — допоможе мені порозумітися з цим чуваком, га? Перш ніж я знову опинюся в шпиталі! Ще одна операція — тільки цього мені бракувало! Знову різатимуть ножем кляту барабанну перетинку! Ні! Мені потрібен ніж, щоб вирізати цей клятий акцент!»
З кухні озвався один із китайських куховарів:
«Ніс, соб вирізати акцент! Увасно, Чоллі!»
«Крутяжно, — поправив бармен, гукнувши у відповідь. — “Уважно!” кажуть, коли несуть щось гаряче».
Таке його зауваження було винагороджено черговою порцією китайського сміху, що, у свою чергу, викликало в нього бажання виплеснути свою лють, барабанячи кулаками по стойці бару.
Що Ліпман-молодший увесь цей час ховався під спідницею своєї матері, виглядало так, ніби в неї було дві пари ніг — дві свої ноги та дві маленькі ніжки в шортах і двоколірних, біло-коричневих черевичках.
«Добре, — прошепотів Ліпман — ходімо, морозива тут немає…».
Цієї миті бармен граційно вистрибнув з-поза стойки — «Один! Два! Гоп!» — продекламували жінки — і схопив Ліпмана за сорочку.
