«Але, — пробубоніла його дружина, вже не вперше, відколи він розбудив їх із сином, щоб вирушити в цю поїздку, — він не відповів на жоден із твоїх листів. Як можна пертися до такої людини? Набридати йому листами, а тоді, що він не завдав клопоту хоч раз відповісти, притягтися до нього! До Ейнштейна!»
Вона зрештою припнула язика під його поглядом, в якому світилося незадоволення і нетерпимість. Якщо він стане колись знаменитим, такого більше не терпітиме.
Кафе-морозиво виявилося пивницею.
Витончена місіс Ліпман, манірна і миловида чорнявка, не надто знайома із зовнішнім світом, у якому існував її чоловік, щойно відчула запах пива, поклала руку йому на пальто ззаду. Другою рукою, склавши долоню ківшиком, затулила ніс малому, як маскою.
«Нечисті», — прошепотіла вона.
«То й що! — відрубав Ліпман, — це ж-бо для дитини». Та навіть його, який звик бувати в різних темничках, де християни знаходили втіху в тому, щоб заливати собі віскі в горлянку, а тоді виприскувати зі своїх піпок (ото насолода зробитися якимось водогоном! обернутися з людини у шмат труби! це ж яку клепку в голові треба мати, щоб дудлити щось коричневого кольору, а виливати з себе жовтого! яке гарне дозвілля!), навіть Ліпмана дещо здивувала буденна дивакуватість цих людей.
Наприклад: голова якогось звіра з рогами та осклянілими очима висіла над стойкою бару. Нічого незвичайного, хіба що голова була розміром з його кулак, а очі великі та чорні, як у його сина. Схоже, то був не дорослий звір, а звіренятко, коли йому відтяли голову. Збоку від барної стойки були двері, посередині яких почеплена кругла мішень з фотографією чемпіона світу з професійного боксу Джо Луїса замість «яблучка». На дверях із мішенню, крім потрібних для гри дротиків, під гострим кутом встромлені десяток ножів для розколювання льоду, кілька індіанських стріл і старовинний багнет, іржавий та важкий.
Білявий молодик міцної будови, з рельєфними м’язами і фрицівською стрижкою, в білих розкльошених штанах і білій майці стояв за стойкою — вивищувався над нею. Ото статура! Він витягав дерев’яні барильця з-під пива через люк, підіймав над головою і, допомагаючи собі гнилим слівцем, жбурляв донизу. Коли Ліпман (відчайдушно — заради сина, знову-таки) підійшов до стойки, то побачив, що порожні барильця внизу ловив чорношкірий у сатинових боксерських трусах, як у Джо Луїса, але в цупких бавовняних рукавичках сміттяра.
Гра уяви? Галюники? Ліпман саме так би й подумав раніше у своєму житті, але урок, здобутий ним як шукачем талантів, підказував, що фантазія може виявитися реальністю. Неможливе стає можливим! Узяти хоча б Славетних братів. Ну, ким були оті Бак і Вінг, перш ніж він їх побачив? І не славетними, і, якщо чесно, не братами. Двома дурнуватими чорношкірими підлітками, що за десять центів чистили взуття біля його взуттєвої крамниці. Вони смішно торохкотіли, співали й начищали взуття — і все це за один шеляг. «А що коли…» — спало на думку Ліпману і дало почин усьому. Він вичистив їм голови від вошей і зробив із них зірок. А почалося це з
