Із подивом вона виявляє, що і так знає дуже багато — з дитинства у Нью-Йорку, з навчань у коледжі, з книжок й просто всотуючи це в себе. Вона починає з «Хасидських історій[229]» Мартіна Бубера[230], потім вирішує, що напевно вже читала їх або чула ці історії від когось. Вона думає про товариша Джеймі — Іру, який приїжджав раз на рік зі своєї Ортодоксальної комуни у Кембриджі, привозячи власну їжу в пакеті з «Імперії кошерної птиці[231]». Вона не може згадати, чи розповідав він історії.
Щоб знайти інформацію про віросповідання свого батька, вона йде у відділення мікрофільмів. Бібліотекарка передає їй пласку коробочку, потім побачивши, що вона не може одночасно запускати машину і тримати Берті, обдаровує її кислою посмішкою і робить це за неї.
З якихось причин вони замікрофільмували усі випуски усіх міських газет. Аніті подобається переглядати їх, сторінка за сторінкою; це як читати історію, коли вже знаєш, чим вона закінчиться, тільки містичніше. Тим часом вона дізнається, що п'ятнадцять років тому група її батька приїхала з Угорщини через Ізраїль у їхній теперішній дім у Брукліні. На розвороті Дейлі Ньюз[232], є зображення ребе, який іде пішки з аеропорту Кеннеді у Бруклін, тому що його літак із Єрусалиму приземлився у шабат[233] коли йому не можна їздити на машині. Фото зроблене вночі, тому воно розмите і не передає деталі. У ребе біле волосся і біла борода — як Містер натуральний[234] із коміксів, тільки у бобровому капелюсі. На наступній сторінці розміщена реклама шкіряних чобіт від Best & Co. — п’ятнадцять років тому вони коштували тридцять доларів, обурливо низька ціна.
Аніта не може зосередитися, бо, за іронією, її відволікає шум із «міцвамобіля[235]», який припаркувався на Сорок другій вулиці й транслює войовничу музику із гучномовця. Вона уявляє хасидів, які стрибають від одного пішохода до іншого, запитуючи: «Перепрошую, а ви єврей?».
Одного вечора, невдовзі після того, як вони з Джеймі покохали одне одного, до них підійшли «міцвамобілери», і Джеймі сказав що так, він єврей. Вони затягнули його, буквально затягнули у трейлер. Погода була хороша, ніщо у ті дні не здавалося примусом, тож Аніта чекала на сходах бібліотеки поки Джеймі, весь блідий, не з’явився.
Вочевидь, хасиди намагалися навчити його накладати
У ніч із п’ятниці на суботу батько Аніти спить у
У дитинстві Аніта і Лінн билися, як каже їхня мати, не на життя, а на смерть. Тепер усе простіше: вони люблять одна одну — тому Аніта відчуває себе невдячною, думаючи, що Лінн подібна на Валері Гарпер у ролі Роди[238]. Але це так, і не лише через кучеряве волосся, тоновані окуляри, кросівки та тісні дизайнерські джинси. А ще й через магістерську роботу Лінн: «Зміна ролі жінок — відображення в жіночих журналах, 1930–1960 роки». Також через її роботу соціальною працівницею в клініці планування сім’ї та її хлопця Арні, який майже отримав ступінь терапевта і вже практикує на Верхньому Вест Сайді.
Лінн та Аніта цілуються вітаючись. Потім Лінн підходить до їхньої матері, яка щось помішує на плиті, і обіймає її так довго, що Аніта починає почуватися незручно. Нарешті, вона повертається до Берті, припнутого до свого жовтого пластикового крісла, встановленого на кухонному столі.
«Подивіться, як він тримає голову!» — каже Лінн.
Берті тримає голову з двох тижнів, і Лінн це бачила, але Аніта утримується від того, щоб вказати на цей факт. Разом вони накривають на стіл, потім Лінн затягує її в куток і запитує, що чути від Джеймі.
«Ох, він прийде побачитися із Берті завтра».
Лінн дивиться на Аніту, намагаючись з’ясувати, чи «означає» це щось. Потім вона дістає сумочку і починає порпатися у ній. Вона виймає черепаховий чохол, витирає з нього тютюновий пил і дає Аніті, яка вже заздалегідь знає, що це: тіні для повік, палітра з різних кольорів.
«Дякую», — каже Аніта. Подарунок зворушує її і нагадує про те, що вона й так завжди знала: її сестра менше феміністка або Рода, а більше — справжня читачка журналів, дівчина, яка вірить усім своїм серцем, що тіні для повік можуть змінити вашу долю.
Мати для Лінн приготувала ту саму фірмову вечерю, яку вона робила, коли Аніта вперше приїхала додому. Але без благословення їхнього батька м’ясо видається зажирним, картопля — захолодною, а желе має гумову шкірку. Його відсутність повинна звільнити їх, думає Аніта, але він — усе, про що вони говорять, настільки стишеними голосами, ніби він насправді внизу.
