Першу звістку про нібито левітацію Шмельке мені приніс мій власний син Зіггі. Про міру його збудження свідчить уже той факт, що, розповідаючи про побачене, він зізнався також, що заради цього пропустив школу. Мене цей факт збентежив не менше, ніж його твердження про здатність Шмельке висіти у повітрі, в яку я, звісно, не повірив. Зіггі завжди був гарним хлопчиком, спокійним і слухняним, хай і трохи замкненим, і це нечувано — щоб він прогуляв заняття у своїй талмуд-торі[247]. Він ще не пройшов бар-міцву, але вже почав приносити якусь користь у крамниці, і я розраховую, що колись він стане моїм партнером у цій справі (у передбаченні цієї події я замовив вивіску: «Дж. Зіппер і син. Міцні напої та вишукані вина»). Тож його поведінка непокоїть мене по кількох пунктах, із яких не останнє значення має те, що вона свідчить про шкідливий вплив цих фанатиків на нашу молодь.
«Тату! — вигукує Зіггі, вдираючись у крамницю з вулиці (відколи це Зіггі став вдиратися?). — Тату, рабі Шмельке вміє літати!».
«Ша! — осаджую я його. — Ти не бачиш, що я з клієнтом?». Клієнт — це мій друг і колега Ларрі Нусбаум, власник сигарної фабрики “Мемфіс Брідж Сігарс”, яка годує більш ніж п’ятнадцять робітників і розташовується прямо тут, на Норт-Мейн. Відлущуючи банкноти від товстої, як Біблія, пачки, Нусбаум перебуває в процесі придбання ящика пасхального вина. (З цього не варто робити висновку, що в мене якась виключно кошерна крамниця; я доставлю вам і вінтажні кларети, й ігристе бургундське, і купажоване віскі, і бражку для селюків, і бренді, і лікери, і шампанське «брют» — все, що забажаєте).
Нусбаум тіпається, затиснувши кінськими зубами незапалену сигару. «Щош треба робити ж цими людьми», — шепеляво бурчить він крізь зуби, і я щиро погоджуюся. Як поважні комерсанти, ми обидва належимо до виконкому Комісії з благоустрою Норт-Мейн-стріт, яку дехто порівнює з кагалом на старій батьківщині. Наші засідання проходять дуже бурхливо, бо ми вважаємо себе патріотами району, такими собі сторожовими псами його добробуту. До цього обов’язку ми ставимося відповідально.
Коли Нусбаум іде, я повертаюся до Зіггі. Він усе ще стоїть, роззявивши рота й витріщивши очі. Голова в нього завелика для його зросту, але успадкував він таку голову не від мене. Вона стирчить із коміра його светра, як гарбуз із чарки для яєць. Можна подумати, що голова Зіггі набита прагненнями й великими ідеями, але, наскільки мені відомо, вона залишається здебільшого порожньою.
«Як тобі не соромно?».
«Але ж, тату, я бачив це». Задихаючись, він крутить у руках свою бейсболку. «Ми були на даху й підглядали через дахове вікно. Спочатку він став молитися, і раптом ми бачимо — в нього ноги не торкаються підлоги…».
«Я сказав — досить!».
Я негайно пошкодував, що підвищив на нього голос. Чи це правильно? Але, як я казав, Зіггі завжди був піддатливою дитиною, такою собі милою посередністю. Він ніколи не потребував якоїсь суворої дисципліни, бо рідко завиняв у чомусь гіршому, ніж колупання в носі. Його не назвеш мрійником чи фантазером — якщо інші мріють, то Зіггі просто спить, — тож я гадки не маю, чому тепер, на дванадцятому році життя, він раптом приходить додому з такими казками. Боюся, що він зв’язався з поганою компанією.
І все ж таки мене бентежить, що через мене він надув губи. Між моїм сином і мною ніколи не було секретів (а що нам приховувати?), і мені не подобається, коли моя нестриманість спонукає його до потайливості. Але щоб він не подумав, що я розм’якнув, я швидко додаю: «І щоб я ніколи більше не чув, що ти прогуляв школу!».
На цьому поки все й завершується.
Але на нашому щотижневому засіданні в Комісії з благоустрою (до керівництва якої мене включили автоматично, на підставі моїх досягнень у комерції) це питання знову спливає. З’ясовується, що й інші наші діти зачаровані витівками цього шпінкера[248], внаслідок чого стають норовливими й неслухняними. Навіть наш голова, Ірвінг Остроу, власник магазину «Чоловіче вбрання Остроу» (в оформленому зі смаком салоні якого ми й зібралися) — навіть його син Гершель, відомий як зразковий учень, останнім часом недбало ставиться до навчання.
«Він вештається навколо штибла[249] на Окшн-стріт, — каже недовірливий Остроу, маючи на увазі хасидську молитовню над продуктовим магазином Клотвога. — Я питаю його, чому, а він каже мені таке, що на голову не натягнеш. — Остроу зупиняється, щоб відпити свого проносного чаю. — “Тату, каже він, ребе-шпінкер вміє літати”. Він його називає “ребе”, цього старого пердуна!».
«Господи помилуй!» — виривається в нас одноголосний стогін — у Нусбаума, мене, Бенні Розена з «Делікатесів Розена», — бо знову це почути, це вже занадто. Всі ми одностайні у своїй відразі до таких вигадок — всі, крім старого Камінського, сторожа синагоги (ми його звемо «Ком-інський» через його вітання біля дверей шула[250]), який веде протоколи наших засідань. «Може, цей Шмельке якось зачаровує дітей?» — висловлюється він недоречно. Саме такої дурні і можна очікувати від сторожа.
