Коли наші очі звикають до темряви, ми помічаємо, що полку шпінкерів (яких досі ледь набиралося на міньян) прибуло. У другій половині дня (під час занять у єврейській школі, щоб ви розуміли) їхні лави поповнилися контингентом синів із Норт-Мейн-стріт, включно із моїм власним. Він стоїть у своїй недоладній бейсболці ліворуч від ребе, затиснутий між хасидами, що хитаються взад-уперед. На мій жах, Зіггі, який завжди був досить мало пристосований до реалій цього світу (на інший не зважаймо), теж розхитується чимдуж!
«Додому!» — волаю я в унісон із рештою трьома членами комісії. Наше обурення до цього моменту поєднувалося з цікавістю, але тепер ми не дозволимо, щоб нами знехтували. Однак тимчасом як хтось із хлопців справді залишає своє місце й неохоче йде до дверей, інші продовжують стояти, де стояли. І серед них — син Остроу, розумник Гершель, і мій телепень, який раніше ніколи не пручався.
Повернувшись до нас усі як один, адепти озираються на свого цадика — чи не перерве він, не дай Боже, через нас свою бесіду. І тут Гершель робить крок уперед і стає перед нами — в такому самому пенсне на носі, як у Шмельке. «Розумієте, — пояснює він приглушеним голосом, хоча ніхто його не питав, — фігурально кажучи, ребе сходить драбиною Якова. Кожна сходинка відповідає певній літері Тетраграми[256], яка, своєю чергою, відповідає рівневі душі…». І далі плете всю цю абракадабру, якою вони, мабуть, давно пудрять йому мізки. Я дивлюся на Остроу — він тягнеться за своїми пігулками від серця.
Аж раптом тоненький голосок поруч — це мій нікчема тягне мене за рукав. «Тату, — каже він, немовби вагаючись — благати чи наполягати, — якщо вони не триматимуть його знизу за мотузку, рабі Шмельке може улетіти в рай».
Я ледь можу повірити, що це мій син. Що я зробив не так, що він упадає за цими побитими міллю їдишськими факірами? Хіба йому чогось не вистачало? Хіба я не водив його по великих святах до нормальної синагоги, де показував, як беззвучно повторювати молитви, значення яких ніхто не пам’ятає? Тобто — якщо вони його взагалі колись знали. Хіба я не забезпечив йому життя, для якого Господь милостивий його призначив?
Зазвичай неагресивний, я, коли цього вимагають обставини, можу висловитися відверто. Перед цим пергаментним дідуганом, якого я вважаю особисто відповідальним, я ставлю питання руба: «Що ви зробили з моєю дитиною?».
Відволікшись нарешті від своєї застільної бесіди, рабі Шмельке піднімає свою сальну голову. Виглядає так, немовби він лише зараз усвідомив присутність непроханих гостей серед своїх вірян.
«
«Історію, історію!». Учні хитають головами — всі, безперечно, ідіоти.
Ребе починає розповідати якусь нісенітницю про те, як душа патріарха Ісаака вирушила у відпустку, а тіло залишилося під ножем батька. Я ловлю себе на тому, що разом із іншими захоплено слухаю, аж поки не відчуваю, що мене знову смикають за рукав.
«Тато, — шепоче Зіггі, і його адамове яблуко підстрибує, як м’ячик для гольфу у фонтані. — Вони мусять випускати його з даху, щоб він не вдарився головою об стелю».
«Я тебе знаю?» — кажу я, струшуючи його з себе. Потім різко розвертаюся і йду геть, присягаючись помститися. Спускаюся сходами й уже перетинаю Окшн-стріт, коли помічаю, що мої колеги приєдналися до мене в моєму приниженні. Я пропоную вжити радикальних заходів, і оскільки мій гнів наклав на мене якийсь незвичний відбиток, усі кажуть «так».
Вони погоджуються, що не можна втрачати ані хвилини, бо з кожним днем наші сини стають дедалі відчуженішими. (Можна навіть сказати — сини та дочки, бо не треба забувати про осиротілу онуку старого Камінського Іду — юну дикунку із нездоровою пристрастю до книжок). Проте минають дні, а рабі Фейн усе скаржиться, що навіть під загрозою побиття лінійкою, не кажучи вже про його помічника Нахума (якого хлопчики звуть Нокем[257]), він не може утримати учнів у класі єврейської школи. Опинившись поза нашим контролем, наші діти відвернулися від перспективної нагоди заради наслідування завідомих психів. Вони стають зухвалішими, дедалі частіше поводяться, як навіжені, й уже навіть анітрохи не приховують цього. Для них бунт — це маскарад. Вони насолоджуються якимись аномальними деталями — хтось носить ондатрову шапку (не в сезон), щоб бути схожим на хасида в штраймлі[258], Мілтон Розен вдягає макінтош, що виконує функцію каптана, дурнуватий Герман Вольф замість філактерій використовує кубики з абеткою. А мій Зіггі перетворив поли своєї сорочки на ритуальні китиці.
