Він періодично з’являється поїсти — на наші мовчазні трапези, за якими навіть Етель безсила покращити наш настрій. Заради його власного блага я замикаю сина в його кімнаті після вечері, але він вилазить через вікно, зухвалий хлопчисько, й спускається пожежними сходами. «Це не від мене від успадкував таку непокірливість», — кажу я до Етель, яка виглядає незвично поступливою. «Може, феї прийдуть і заберуть його назад», — відповідає вона, але чи переймаюся я? Гаразд, я переймаюся, але впевнений, що варто лише спекатися цих шпінкерів без зайвих церемоній, і мій син повернеться до кошари, підібравши хвіст.
І все ж таки проблема залишається: що саме нам слід зробити? Час спливає, і шпінкери не подають ознак того, що в них зросла громадянська свідомість. Не проявляють вони й жодної розважливості, коли настає час допомогти їхньому патякалу-ребе політати (якщо це взагалі заслуговує називатися польотом, бо в повітрі він такий самий згорблений і осілий, як на землі, і такий зав’ялий, що мимоволі запитуєш себе, чи він узагалі знає, що залишив землю). У відповідь на їхні витівки ті з нас, хто має хоч якусь самоповагу, припинили дивитися вгору.
Ми, звісно, маємо своїх шпигунів на кшталт старого Камінського, якому більше нема чого робити, як свердлити поглядом небо. Він доповідає нам, що тричі на день — вранці, опівдні та ввечері — і в дощ, і в сонце, а в шабат інколи й безперервно, Шмельке ширяє над коминами. Він висить над нашою вулицею, видний здаля, як якийсь зморщений дирижабль, як символ того, що наша громада є прихистком диваків й екстремістів. Нам розповідають, що замість навчання (заняття, що саме по собі є нешкідливим) ці пришелепкуваті шпінкери тепер проводять час за випробовуванням різних ґатунків мотузок. Почавши з мотузки для білизни, придбаної в крамниці залізних виробів Геккі на Коммерс-стріт, вони поступово дійшли до сталевого троса, отриманого від постачальників пароплавного спорядження, що розташувалися біля дамби. Вони стали сплітати відрізки мотузки, зрощувати їх і пропускати крізь дахове вікно, аби Шмельке міг літати дедалі вище. Іноді їм вдається маневрувати своїм ребе, примушуючи його мотатися зі сторони в сторону, робити хитромудрі «мертві петлі», зринати й пірнати; вони посилають його в грозові бурі, звідки він повертається, висвічуючи кістками.
Подекуди, зменшившись до розмірів цяточки, старий зникає в хмарах, а коли його повертають назад, намотуючи мотузку, він несе подарунки — табакерки та келихи для кідуша, зроблені зі сплавів, ніколи раніше не бачених на нашій планеті.
Принаймні так каже старий Камінський, якого ми не беремо до уваги, бо вважаємо, що він теж потрапив під вплив Шмельке й той маніпулює його свідомістю. Так чи інакше, ми вдячні, що шпінкери тепер запускають свого цадика досить високо для того, щоб він уже не так привертав до себе увагу (спочатку селюки, що приїжджають до міста на ринок по четвергах, приймали його за якийсь рекламний трюк, а їхні сини стріляли по ньому з іграшкових рушниць). Але зайво казати, що коли ми не бачимо цього ребе, то й не думаємо про нього, хоч і звикли вже ходити носом у землю. Ми стали забувати про нього, забувати про проблеми з нашою молоддю. Які проблеми? Зважаючи на принципову неможливість усієї цієї ситуації, ми почали пройматися переконанням, що польоти Шмельке — це чиста фантазія.
І тут Зіггі перериває своє мовчання, схоже на транс, аби вкинути бомбу: «Я готуюся до бар-міцви з рабі Шмельке», оголошує він у той момент, коли Етель накладає мені в тарілку холодцю з телячих ніжок. Проте хоча в голосі чутно виклик, обличчя Зіггі, затінене бейсболкою, свідчить про те, що він поки що зондує ситуацію.
Шматочок ніжного й гострого м’яса з Етелевого холодцю застрягає мені в горлі. Я збираюся сказати Зіггі, що цадик є плодом його фантазії і досить на цю тему, але серйозність Зіггі наводить на думку, що ця тактика не спрацює.
«А чому, — питаю я, прочищающи горло зі звуком, схожим на сейсмічний гуркіт, — кха-кха-кха… чому не з рабі Фейном?».
«Він не такий святий».
У мене миттєво починається печія. «А до чого тут святість?».
Зіггі дивиться на мене так, немов моє запитання навряд чи заслуговує на відповідь. Втім, зглянувшись і удостоюючи мене пояснення, він вважає за потрібне злізти зі свого п’єдесталу, зсуває бейсболку й чухає потилицю. «Святий — це значить, ну… каральний… тобто сакральний».
«Ага…» — кажу я, склавши руки й прикусивши язика. Тепер я — сама терплячість, і це його нервує.
«Сакральний, розумієш?» — повторює він із наголосом — радше для себе, ніж для мене.
«А-а-а…» — киваю я, демонструючи благодушне розуміння й насолоджуючись тим, як починає давати тріщину його рішучість.
«Саме так, — продовжує Зіггі, намагаючись злетіти без крил всупереч моїй інфернальній толерантності. — Це як магія».
Я продовжую кивати, тож він повторює ще раз — на той випадок, якщо я не розчув.
«Так-так, звісно — ма-а-агія», — відповідаю я із благодушністю батька, якого знайомлять із уявним другом його дитини.
