Американська єврейська проза. Століття оповідань полностью

Мелвін Жуль Букіет син єврея, що вижив під час Голокосту, Мелвін Букіет значну частину свого творчого доробку присвятив досвіду Голокосту, а також життю польських євреїв перед війною. Він народився в Нью-Йорку, навчався в коледжі Сари Лоуренс і Колумбійському університеті. Оповідання Букіета друкувалися в літературних часописах The Paris Review та Antaeus, а есеї та рецензії — в газетах New York Times і Washington Post. Він опублікував три романи: Sandman’s Dust, After і Signs and Wonders, а також два збірники оповідань: Stories of an Imaginary Childhood, що здобув премію ім. Едварда Льюїса Волланта за кращий твір єврейської прози, та While the Messiah Tarries. Мелвін був редактором літературної рубрики американського єврейського часопису Tikkun, а нині викладає літературну творчість у коледжі Сари Лоуренс і живе зі своєю сім’єю в Нью-Йорку.

Три сотні облич вдивлялися, моргали, щулилися та в інші способи спілкувалися з камерою, розповідаючи про найжахливіші моменти століття.

«Дим — це перше, що я згадую; дим і тіло моєї сестрички».

«Так, вони повісили сільських старійшин за бороди».

«О, експерименти — я забув. Звісно, експерименти. Ви хочете дізнатися, що це було? А про що вони хотіли дізнатися?».

Бібліотека являла собою чотирикімнатну анфіладу службових приміщень, розташованих у цоколі готичної будівлі студентського гуртожитку, в якому мешкали майбутні юристи, які й гадки не мали про ті історії, що їх розповідали внизу під ними люди з опаленими руками.

В одній з кімнат цієї анфілади стояв стіл чергового бібліотекаря, кушетка та журнальний столик, на якому вкривалися пилом наукові часописи. Друге приміщення було бездоганно чистим сховищем із рядами блискучих металевих полиць, на яких стояли відеокасети, та двома відеомагнітофонами для їхнього перегляду. Ці відеомагнітофони ніколи не використовувалися одночасно, але вони були придбані на самому початку завдяки щедрим грантам на обладнання бібліотеки.

Далі був кабінет директора та приміщення для запису свідчень, де фактично й створювалися ці відеокасети. Це приміщення нагадувало кабінет зубного лікаря: пацієнт сидів, відкинувшись у великому м’якому кріслі, а відеокамера була спрямована на обличчя, як рентгенівська трубка, прагнучи дістатися крізь шкіру до самої душі. Тут завжди був присутній незворушний молодий технік, який порався з рукоятками налаштування на солідному чорному пульті, де миготіли червоні вогники й коливалися стрілки різних індикаторів. Цих практикантів із факультету техніки зв’язку більше цікавила якість відтворення звуку, ніж зміст відтворюваних звуків. Про зміст, утім, дбав доктор, який за допомогою обережних уточнень отримував потрібну інформацію, хоча проводив цю процедуру доктор літератури. Однак попри всю його делікатність подекуди доводилося спостерігати й здригання, й болісний плач.

Інші бібліотеки ставили перед собою менш значні завдання: збереження та тлумачення фізичних властивостей природи або результатів інтелектуальної діяльності людини. Бібліотека ж Молоха прагнула ні більш, ні менш як морального пояснення всесвіту.

На щастя, вона мала чудові першоджерела. Наприклад, усе, що залишилося від хрестових походів, — це кілька запліснявілих документів. Так само й інші епізоди масштабного й непередбачуваного беззаконня, як-от доба якобінського терору або завоювання Мексики, стерлися з людської пам’яті й залишилися тільки в легендах. Можливо, в тих пожовклих часописах на журнальному столику й були якісь статті про Тамерлана або Жіля де Ре[261], але їхні руйнівні дії належали далекому минулому. Ця сучасна бібліотека мала один неоціненний ресурс, не доступний дослідникам більш віддаленого минулого. Цим ресурсом були жертви. Бібліотека відкрито проголосила своєю метою знайти жертв Молоха, записати їхні розповіді, аби зафіксувати й зберегти їхні страждання, забезпечити їм безсмертя в обмін на хроніку їхніх злигоднів.