Доктор Рікардо був упевнений, що його реєстр мучеників освячує їх, а його записи історій їхнього життя рятують їх. На жаль, ця бенефіціарка його великодушності не мала такої впевненості. Стара пані не лише відмовилася визнати його доброчинність, а й насмілилася поставити під питання його роль.
«Стережіться, — сказала вона. — Є лише один вирок для тих, хто заглиблюється в заборонені таємниці».
«Не погрожуйте мені».
«Це не погроза. Це пророцтво».
«Ну, подобається це вам чи ні, але ми живемо за доби архівів. Бібліотека існує не для того, щоб досліджувати досвід. Тут досвід існує для того, щоб його досліджували».
Під час цієї тиради стара пані підвелася й захиталася на своїх підборах, що збільшували її зріст до майже п’яти футів, але чоловік, який тримав у руках технологічний ціпок для вимірювання її цінності у новому світі, цього не помітив.
Завершивши, доктор Рікардо залишився на самоті у своїй заповненій сірими циліндрами кімнаті. Камера була вимкнена, пані пішла. Він сів у її крісло, ще тепле, й став дивитися в порожній об’єктив відеокамери. Потім опустив очі й помітив, що ручка крісла продерта аж до набивки — суміші соломи та спресованого волокна. Напевно, хтось із інтерв’юйованих переживав такі муки, що нігтями продірявив м’яку шкіряну поверхню.
У бібліотеки було досить грошей, аби відремонтувати або замінити крісло. Але докторові Рікардо було цікаво, чиї спогади викликали таку реакцію. Він думав, що ніколи про це не дізнається: камери зосереджувалися на обличчях опитуваних, а він сам — на їхніх словах. Із нагрудної кишені він витяг куплену сьогодні пачку цигарок. Він роками палив, потім на кілька років припиняв палити й знову починав із початком нової серії інтерв’ю.
«Огорожа була під напругою. Це був подарунок долі. Завжди можна було вбити себе, якщо муки ставали нестерпними. Багато хто скористався цією можливістю».
Доктор Рікардо запалив цигарку й затягнувся. Сам цей процес заколисував, тож він заснув, стулившись у м’яких обрисах крісла, а в голові стали виникати картини батьківського будинку в Бала-Кінвиді під Філадельфією, оточеного колючим дротом і охопленого вогнем. Попіл від цигарки впав на оголену набивку крісла, й невдовзі доктор Рікардо опинився у вогняній арці, але продовжував спати. Полум’я поширювалося. Воно перескочило через шов килимового покриття на підлозі й перекинулося на папери на його столі. Вогонь досяг сховища й видерся на полиці. Циліндричні контейнери деформувалися від жару й стали відкриватися. Магнітні плівки звивалися, як змії у палаючій печері, й слова свідків утікали, й утікали картини, створені їхніми словами. Сторожові вежі, колючий дріт, багаття, від яких чорніло небо, — все це виходило в повітря разом із димом.
В усьому гуртожитку студенти-юристи прокинулися з криками жаху. Їхні сновидіння були спаплюжені, ліжка перетворилися на поховальні вогнища. Вони, хитаючись, вибігали на вулицю в піжамах, прихопивши свої опалені полум’ям книжки.
Нарешті прокинувся і доктор Рікардо, відхаркуючи й відпльовуючи сіре від диму мокротиння. Його дорогоцінні касети, стіна зла, яку він так хотів зберегти, спопелялися прямо на його очах. Він вихоплював те, що міг, але загасити полум’я був не в змозі.
Бібліотекар міг ще врятуватися, але залишалося ще одне питання, яке він усе ж таки мав поставити. Він ухопився за останню касету на полиці — ту, що слугувала чимось на кшталт тримача для книжок, бо секретарка ще не встигла поставити її на належне місце. Касета обпекла пальці, але він втиснув її у відео-магнітофон, шнур якого перетворився на розпечену мідну жилу. І все ж таки прилад працював.
На телеекрані, на тлі полум’я, виникла пані. «Вибачте, — сказала вона, — але чому ви хочете знати?».
Рікардо натиснув на клавішу швидкої перемотки. Зображення розпливлося, а коли він відняв палець, пані на екрані, здавалося, посміхалася й говорила: «Я не думаю, що ви не співчуваєте. Я думаю, що ви заздрите, герр док…».
Він знову натиснув клавішу й залишав на ній свій палець, як йому здалося, цілу вічність. Віднявши палець, він побачив, що вона мовчить, і почув власний голос за кадром: «Заздрю чому? Заздрю стражданням? Заздрю смерті?». Але там, де він очікував почути своє останнє, голосне «Ха!», було лише продовження її мовчання. Можливо, магнітофон був пошкоджений полум’ям, яке здіймалося по шторах. Рікардо почув сирени.
Раптом пані відповіла: «Так, заздрите».
«Чому?».
«Заздрите Голокосту».
У своєму маренні Рікардо запитував себе, чи є пожежі долею всіх бібліотек. Спочатку була Александрійська бібліотека, сховище мудрості стародавнього світу, а тепер Бібліотека Молоха, яка містила те, що її хранитель щиро вважав мудрістю сучасного світу. Можливо, виникла в нього шалена думка, ця доля є не такою вже неприродною, бо Молох був богом вогню, якому зазвичай приносили в жертву дітей. Молох, господар Геєнни, жив поза Єрусалимом, по суті, в долині проклятих, назавжди вигнаний із Небесного міста.
Рікардо хотів відповісти мерехтливому екрану, але пані його випередила.
