«Хвороби, парші, виразки. Ми зазвичай мочилися на свої рани для анестезії. Ні, це не те слово. Анестезія — це те, що роблять із мозком. Мій небіж — анестезіолог у Бостоні. Антибіотик? Антигістамін? Ну, щось “анти-“».
Що більше Рікардо слухав, то більше цього потребував. Він став ненаситним. Як убивць тягне вбивати ще й ще, так і він хотів слухати дедалі більше тих, кого їм не вдалося вбити. Їх було тисяч п’ятдесят — і набагато більше, якщо врахувати тих, хто сховався в лісах, утік на схід або просто тягнув лямку всі роки війни в жорстоких концтаборах, розкиданих по всьому континенту, які часто перетворювалися на табори смерті. О, він теж міг би записати їх на плівку, але саме цих п’ятдесят тисяч, що мешкали в капітоліях смерті, він відшукував, благав, улещував, а якщо потрібно, то й підкуповував, аби вони розповіли свої історії. Він був як колекціонер, якому будь-що треба здобути не лише по одному зразку якогось виду, а геть усе з того конкретного виду, який він колекціонує. Пропустити бодай щось одне означало б фундаментальну втрату.
«Ми прибули, й ці люди одразу почали нас бити. Багнетами або прикладами, й при цьому кричали:
Цікаво, що попри свій досвід вони зберігали оптимізм. А може, вони були оптимістами саме через своє минуле, бо їм вдалося здолати всі лиха, бо в кінцевому підсумку вони стали тріумфаторами. Тепер вони мали і дім, і бізнес, і дітей, могли продовжувати своє життя, як звичайні люди, однак ті, хто їх слухав, були спустошені й починали вірити в неуникну приреченість роду людського, здатного чинити такі жахи.
Зокрема, доктор Рікардо страждав від самого початку своєї роботи в бібліотеці. Однак що більше він страждав, то більше відчував пристрасть до своєї добровільно обраної місії. Він нехтував студентами й поповнював свою колекцію. Сто, двісті, триста касет на стелажі біля стіни, тисяча годин жаху, і всі він знав напам’ять. Його дружина палко прагнула мати дітей, але він не зміг би їх виховувати. Його дітьми були касети.
Рікардо широко розкривав очі, слухаючи ці історії, — він немовби бачив ці ріки крові, що збігали з язиків свідків, ці гори людських рештків, що нагромаджувалися по той бік відеокамери, — гори, які загороджували об’єктив й ховали під собою Бібліотеку Молоха.
Більшість свідків розповідали свої історії добровільно. Ці історії були рівнозначні їхнім душам, але вони були готові пожертвувати їх Бібліотеці Молоха, бо вважали, що розповісти це — все одно, що засвідчити минуле, яке навіть для них самих стало схожим на сон. І, зрештою, вони були людьми Книги. Звісно, ця форма була дивною, але вони вірили в те, що ця «плівка» є якимось новомодним різновидом книги, й були готові йти в ногу з часом.
Однак дехто поводився недовірливо. Прийти до бібліотеки їх переконали діти або ж умовив доктор Рікардо, який роздобув номери їхніх домашніх телефонів.
Одна стара пані прийшла в сукні з дуже рельєфної парчі і з великою брошкою з гірського кришталю. Її волосся було коротко підстрижене й мало вигляд золотого шолому. Вона могла би бути секретаркою в прийомній дантиста або його матір’ю. Коли плівка почала крутитися й Рікардо почав із прохання розповісти «трохи про себе», вона сказала: «Вибачте, але навіщо вам це?».
«Хіба це не самоочевидно?».
«Я ніколи не розуміла очевидного. Зазвичай воно надто шкодить».
Рікардо був приголомшений. Довелося пояснювати призначення цієї бібліотеки: «Це для того, щоб запобігти повторенню таких речей у майбутньому».
«А, так ви вважаєте, що моє попередження не дозволить арміям перетинати кордони, потягам — чахкати коліями, вогню — горіти? Не знала, що в мене така сила».
«Ну, не тільки ваше попередження».
«Всіх. Моє і Макса Адельштейна, і Дори Шварц. Бідна Дора. Яка відповідальність. З її плевритом…».
«Отже, ви не думаєте, що це важливо?» — тут він пригадав гасло самих організацій уцілілих, навмисно надмірне, що вражало їх біблійністю свого застереження: «Пам’ятати. Ніколи не забувати».
«А, — кивнула вона із розумінням. — Ніколи не забувати, кажете. Пам’ятати, кажете. А вам ніколи не спадало на думку, що ми хотіли б забути?».
«Але як людина, якій вдалося вижити, ви маєте обов’язок…».
