В її архіві було три сотні облич, близько тисячі годин запису, десятки тисяч смертей, описаних із жорстокими подробицями. Ця бібліотека була мавзолеєм, а її бібліотекарі — гробарями. Що ж до людей, чиї життя та спогади було сконденсовано на півдюймовій плівці, намотано на бобіни, поставлено на стелажі, — то й дідько з ними.
Цей проект очолював доктор Артур Рікардо, народжений в Англії і вихований в Америці. Він був вельми культурним джентльменом із різноманітними інтересами. Він отримував задоволення від камерної музики, східних килимів і економічної теорії XIX століття. Останнє було певним родинним захопленням — доктор був непрямим нащадком Давида Рікардо, видатного комерсанта-есеїста й віровідступника[262]. На додаток до своїх високоморальних занять доктор Рікардо був ще й завзятим кіноманом, який пригощав своїх інтелектуальних друзів найбільш неоковирними зразками голівудських казок. Як він знайшов своє життєве покликання в Бібліотеці Молоха — це саме по собі казка. Його спеціальністю була середньовічна література, але він усвідомлював, що його студентів більше цікавлять «залізні діви[263]» й аутодафе, ніж пошуки Грааля. Знайти Грааль вони могли б хіба що в тому разі, якби він був схований у «залізній діві».
Поки він скнів над дорученими йому жахливо хибними тлумаченнями Аріосто[264], в його закладі — академії, яка прихистила бібліотеку, — стався скандал. Виявилося, що один професор старшого віку, який у своїй науковій сфері (термодинаміці) користувався загальною повагою, під час війни був колаборантом. Його ніхто не звинувачував у якомусь особистому злочині, але в ті часи він підписав присягу на вірність нацистам і приховав цю інформацію, коли звертався за дозволом на в’їзд до Америки. Безперечно, цього чоловіка треба було покарати. Не менш безперечним фактом було те, що після зроблених у молодості помилок він прожив гідне життя, був фактично одним із лідерів руху за ядерну відповідальність. Симпатії Рікардо були на боці професора, але під час розгляду цього питання у проректора з’явився непроханий гість, якийсь коротенький чоловічок, який наполегливо попросив його вислухати. «Я працював біля гори», сказав він, маючи на увазі підземний бункер, де вироблялися ракети, що їх проектував шанований професор п’ятдесят років тому й де науковці трудилися в ізоляції, тимчасом як раби помирали заради доведення теорій цих учених мужів.
Рікардо не був при цьому, але циркулював відеозапис цієї промови — спочатку таємно, а потім, у зв’язку з масовим попитом, і на відкритих переглядах. Ця плівка справила неймовірне враження. Професора з ганьбою вигнали на пенсію.
«Уявіть собі, — говорив Рікардо своїм студентам, — що ми могли б зробити з особистими свідченнями в’язнів інквізиції, що вони розповіли б нам про природу віри тієї доби!». Але один зі студентів сказав: «А хіба ми не можемо екстраполювати те, що розповів цей свідок, на минуле? Хіба людська природа змінилася?».
Спочатку Рікардо хотів відмахнутися від цього питання. Головним принципом його життя був прогрес, що передбачало можливість удосконалення людини. Але запитання студента не виходило в нього з голови. Він мав визнати: якщо людська природа й змінилася, то, безсумнівно, в гірший бік і настільки, що жорстокості його сучасників перевершили жорстокості середньовіччя. Порівняно з артефактами XX століття «залізні діви» були просто модним одягом, а диби — не більш ніж пристроями для мануальної терапії. Історії, які розповів той чоловік, що «працював біля гори», були достатнім доказом.
А було ще й багато інших історій. Цей чоловік із його свідченнями був лише верхівкою айсберга. Існували й інші — ті, що працювали в шахтах й ті, що розпалювали пічі. Хтозна, скільки цих утікачів із землі вогню та сірки ходили вулицями, й кожного разу, як хтось із них хапався за серце й падав на бруківку, разом із ним помирала ще одна скарбниця історії. Рікардо поговорив із відеооператором, і вони вирішили створити цю бібліотеку. Університет прагнув урівноважити шальки громадської думки, що їх дещо похитнув той скандал. З авторитетних імен було створено комітет для підтримки цього проекту. Домовилися зі спонсорами, виділили приміщення. Пішов потік фінансування.
Рікардо розмістив оголошення в етнічних газетах і зв’язався з організаціями, які допомагали вцілілим. Всі вони були схильні триматися одна за одну. Спочатку було важко долати їхню недовіру до сторонніх, але сама їхня згуртованість полегшувала збір подальших свідчень. До нього один за одним приходили чоловіки та жінки, що пережили війну. І він слухав.
«Вогонь, стовп вогню до неба. Була ніч. Цей стовп був, мабуть, сто футів заввишки. А може, двісті. Я не знаю. Я не Галілей».
«Їжа. Брак їжі. Голод такий, що ми їли все — траву, отруйний плющ, висмоктували сік зі шматків червивого дерева. І знаєте, навіть чизкейк із “Джуніора[265]” нам так ніколи не смакував».
