Американська єврейська проза. Століття оповідань полностью

«Серденько, ясочка моя, — вуркотів він. — Треба показати тебе в Голлівуді. Проти тебе не встоїть і крижане серце. Буць-буць. Станеш майстром шкіряного м’яча. І гратимеш аж у 2050-му. Побуцькай тоді за дідуся».

Уважна до старших онуків, сиділа на їхніх виставах (які розігрували спеціально для неї, де вона мусила вдавати публіку); допомагала Енн сортувати осіннє листя, відбираючи кращі зразки для школи; уважно слухала розповіді Ричарда про його колекцію кам’яних порід, поки її губи беззвучно повторювали назви, щоб запам’ятати: вулканічна, осадова, метаморфічна; шукала загублені шкарпетки, книжки, автобусні квитки; спостерігала, як діти зойкають, забавляючись із дідусем, який умів лоскотати, пестити, піднімати, підкидати, показувати фокуси, ділитися таємницями, жартувати, загадувати загадки… (Загадай мені загадку, бабусю. Я не знаю загадок, крихітко.) Вона протирала підвіконня, одвірки та меблі в кожній кімнаті; складала випрану білизну; поправляла шухляди; розвантажувала переповнені кошики з білизною для прасування (поки він, Віві або Тім сварилися: «Ти б мусила тут відпочивати, ти перехворіла»), але ні за ким не доглядала, не подавала їжу і не могла доторкнутися до дитини.

За тиждень вона сказала:

«Їдьмо додому. Зателефонуй сьогодні ж щодо квитків».

«Чи в тебе якісь нагальні справи, місіс Квапливість? На тебе чекає президент, щоб порадитися? — від страху перед близьким майбутнім він кричав: — Ми щойно розпакували речі, твої діти зі шкіри пнуться показати, як вони раді тебе бачити, а ти вже додому намилилась. Для дому ще вистачить часу. А от дітей наших там не буде».

«Як завжди, ти нічого не бачиш навколо: малі сплять учотирьох в одній кімнаті, бо ми зайняли їхнє ліжко. Ми додаткові двоє дорослих у будинку, де ще й немовля, а допомоги від нас ані краплі».

«Віві така рада. Дітям треба побути зі своїми дідусем і бабусею, вона сама мені сказала. І додала: я також хочу побути з мамою і татом…».

«Базікало і сліпий. Хіба не бачиш, яка вона втомлена? Починає розмовляти й відразу в сльози. Я ще слабка, щоб їй допомогти. Їдьмо додому».

(До заспокійливої самотності.)

Їй-бо здавалося, що гамірний і багатолюдний будинок слухав її, вслухався у неї. Так, ніби це було велике вухо, що приклалося до її грудей, під серцем. І вистукувало — швидкі постійні удари: впусти мене, впусти мене.

Як це так, що навіть м’які волосинки, що її торкалися, також вистукували?

Дивись, бабусю, що я тобі покажу…

Загадай мені загадку, бабусю. (Я не знаю загадок.)

Ой, глянь-но, бабусю, такий дурненький, що не знає навіть, де в нього ручки.

(Доді й малюк були на ковдрі, покладеній на купу осіннього листя).

Це я зробила — для тебе (Енн). (Ляльки з аркуша паперу, під фартушками — спіднички з фестонами, а під ними — барвисті панталони; волосся з ниток і великі допитливі круглі очі.)

Поглянь на мене, бабусю! (Ричард видерся на дерево і радісно повиснув, тримаючись однією рукою за гілку. Внизу схилився Доді, вдаючи приготування їжі.)

(Вилазь сюди, Доді, нумо, звідси все видно.)

Бабусю, будеш моїм денним ліжком. (Вигукувати «Ні!» було вже запізно.) Вага тільця Морті, поки її пальчики перебирають униз і вгору дріт її слухового апарату, а сама вона сонливо наспівує: павутиння-павутинка павукова срібна спинка.

(Діти їй довіряють.)

Час почати збирати свою колекцію каменів, бабуню. Це скам’янілий трилобіт, йому двісті мільйонів років (мільйони років в устах хлопчика), а це обсидіан, чорне скло.

Стук і стук.

Мамо, я ж тобі казала, що вчитель попросив це заповнити й принести сьогодні вранці. А до дідуся ти зверталася? Добре, тоді скажи мені, що маємо робити, і я заповню: евакуюватися чи залишатися в місті, чи чекати, поки ви мене заберете звідси. (Побачила, що вона докладає зусиль, щоб почути.) Це на випадок катастрофи, бабуню. (Діти їй довіряють.)

Віві в лабетах довгого, солодкого сп’яніння. Старі знайомі звуки: малюк гукає; верещить роздратована від виснаження мати; діти сваряться; діти граються; співають; сміються.

І сльози та спогади Віві — вона виплескує їх так швидко, що половини слів не зрозуміти.

Вона починає свідомо пригадувати вголос, хай мати знає, що вона цінує минуле, досі живе ним.

Годуючи груддю дитину: мої друзі захоплюються, а я кажу їм, господи, бути такою мунею справа нехитра. Пригадую, якою вродливою здавалася моя мати, коли годувала груддю мого братика, а молоко просто виливалося… Це був Дейві? Так, точно Дейві…