Розмова про машини, будинки, успіхи — цей син те, та дочка це. А
«Вона дуже хвора, — багатозначно глипнув він на неї, — дуже».
На їхніх стриманих обличчях нічого не відбилося.
«Чи не спадало вам на думку, що їй може бути краще в Палм-Спрингс? — спитала Роза. — Або принаймні на більш облаштованій ділянці узбережжя, де люди порядніші й басейн є?».
Аби не заводити мову про «гроші», він сказав, натомість:
«А чи знайде вона там пісок, щоб вивчати його крізь збільшуване скло?» — і пустився за старою звичкою виставляти в усіх подробицях її дивацтва, щоб посміятися.
Після вечері, коли решта гостей розбилися у вітальні на групки, окремо чоловіки, окремо жінки, або зібралися в кімнаті відпочинку біля телевізора, вони залишилися вчотирьох. Вона сиділа рядком із ним і мовчала. Жарти, історії, спогади про людей, яких вони знали ще по Росії півстоліття тому. Дивні слова лунали над столом, зробленим відомим меблярем Дунканом Файфом:
«Пішла реклама. А кока-коли не залишилося? Гей, ви пропускаєте справжній жахастик».
Згодом одна з онук (Макс гордовито: «Лишень гляньте, хіба не міс Америка?»), повертаючись до Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, підвезла їх додому. Нічого не трапилося, жодних прикростей, хіба що — їхня відсутність.
Перші кілька днів вона брала з собою збільшувальне скло, а що він сідав каменем на лаву, то вмощувалась унизу поряд, куди падала смугаста тінь від лави, й вимикала гучність свого слухового апарату, щоб не чути чужих голосів.
Згодом, коли яскраво світило сонце і вона почувалася достатньо добре, він сідав із нею у вагончик, і вони їхали туди, де лави були розставлені прямокутниками, а поруч із деякими з них стояли столики для гри в шашки чи карти. І знову — ковдра на піску в смугастих тінях, але лупу вона з собою більше не брала. Він грав у карти, а вона лежала на сонечку й дивилася на океан. Або вони йшли на прохідку — два квартали до облущеного готелю, два квартали назад, повз ятки з гамбургерами, відкриті бари, крамниці вживаних та знецінених речей.
Одного разу з натовпу людей, що так само, як і вони, неквапливо і безцільно походжали, їм назустріч вибігла непевним кроком жінка, обійняла їх, розцілувала і розплакалась: «Любі мої, дорогі старі друзі».
Тридцять років стискаються у якихось десять речень, а теперішнє обмежується й трьома. От і все вже сказано: діти роз’їхались, чоловік помер, вона живе в кімнаті за два квартали від концертної зали — пальцем показує на споруду під куполом, що височить перед пірсом. Що з ногою? Тромбофлебіт. Важке дихання? Так, і не питайте. Вона також виходить щодня тут посидіти. А завтра, чи збираються вони завтра на місцевий хор? Він, звичайно ж, про нього чув, усі йдуть — це подія, на яку чекають уже цілий тиждень. Невже вони не були жодного разу? Вона прийде до них завтра перед вечерею, а тоді вони підуть разом.
