Підрубуючи поділ: Як тобі вдавалося завжди… в голову не вкладається, як тобі вдавалося все шити, що ми носили… Тіме, тільки уяви, семеро дітей, а мама все шила сама… Я ж не вигадала, правильно пам’ятаю, ти співала, коли шила? Та біла сукня з яблуками на спідниці, ти її перешила для мене, а до того її носила Ханна чи Клара?
Перучи камізельки: Ма, ніколи не забуду той гарний день, коли ти прала на вулиці. Було то ранньої весни. І бульбашки летіли, коли ти терла, а ми за ними бігли. Тоді ти зупинялася, щоб показати нам, як видувати мильні бульбашки за допомогою стебел зеленої цибулі… ти завжди…
«От зла цибуля, досі витискає з тебе сльози через стільки років, — сказав батько, намагаючись обернути сльози на сміх».
Поки Ричард схилився над домашнім завданням:
«Де вона, цікаво, має ж десь бути — “Книга мучеників[34]”? Це завжди виглядало так… урочисто, коли ти клала книжку на круглий стіл, а ми всі навколо дивилися на неї разом. І ще ореол від лампи. Абажур з бісерними китицями можна було підіймати й опускати — такі пересувні абажури знову входять у моду, тільки без китиць. Ти знаєш, про яку книжку я кажу, тату — «Книга мучеників». На першій сторінці там був бюст Спартака… чи Сократа? От якби у моїх дітей була подібна книжка, щоб дати їм те, що ти… (І знову зайшлася слізьми.)
(Що я хотіла зробити й не зробила? Припини, доню, зупинись, досить про ті часи. А він, цей облудник, сидить тут із мокрими очима — та це для тебе тоді не значило нічого, геть нічого.)
…Тоді, коли ти прийшла до школи, а я ледь не згоріла від сорому через твій акцент і через те, що ти знала, що мені соромно — скажи, чому так?.. Губна гармошка Семмі, ти якось танцювала під неї, тримаючи Дейві на руках, який верещав… А тоді, коли ти тепло вгорнула нас і повела на ніч на залізничну станцію, бо там обігрівали, а в нас не було вугілля через страйк тієї зими… Не уявляла, що я все це пам’ятаю, так, Мамо?.. А як ти водила нас дивитися на захід сонця…
День крізь день накочуються спогади. А тепер бо гірше — ще й запитання. Навіть онуки:
«Бабусю, а давним-давно, коли ти була маленькою…».
Тільки вечори й рятували.
Поки вони вважали, що вона спить, вона могла складати на стіні мозаїку (з дитячих малюнків, мап, календарів, картинок, картонних ляльок Енн з великими допитливими круглими очима), або, зігнувшись, забиратися у шафу дівчаток, де на нижній полиці стояли черевички й зберігалися їхні сукні.
На якийсь час це оберігало її від болісного відчуття будинку, що дослухався, торкався, вистукував, від потоку спогадів Віві. Розраджувало також заплітання й розплітання висячих пасків, що висіли, чи простежування візерунків на нижній білизні.
Сьогодні вона мусила позбутися спогадів про дитячу гру в зірочки. Напередодні ввечері у вікні вимальовувалися силуети Енн і Доді на тлі заходу сонця з палаючим слідом від реактивного літака, а гупання їхнього грального м’ячика підкреслювало мирні звуки кухні, де готували вечерю. Чи вона розповідала їм — ну, так, звісно, розповідала — як грали у зірочки в їхньому селищі, де не було ні м’ячика, ні зірочок. Шість камінців, круглих і пласких, розкидали навколо, а сьомий клали на тильну сторону долоні, підкидали й ловили, збираючи стільки камінців, скільки могли встигнути, знову підкидали… Щодо каменів (повторюючи Ричарда), то їх існує три види: викинуті вогнем земних надр; затверділі нашарування століть; переплавлені зі старих порід (
Ні, це кричать діти. Невже Пол і Семмі знову побилися?
В будинку Віві. Суворо про себе: ти в будинку Віві.
Удари, зойки, вигук: «Бабусю!». Це її кличуть? О прошу, ні. Сховатися, зіщулитися, заритися в сукні. Але тремтяче маленьке тільце кидається до неї — здивування, придушений сміх, ручки обнімають за шию, витирають сльози з її щоки, й ледь чутний шепіт у вухо: «Ти також тут ховаєшся, бабусю? Це мій таємний сховок, тепер наша спільна таємниця».
Крапельки поту, дрижаки не відпускають.
Схоже, велике вухо тисне вже ізсередини і стукає.
«Треба їхати додому, — сказала вона йому. — Мені тут дедалі гіршає».
«Сама винна, місіс Клопотуха, геть не відпочиваєш, усе намагаєшся тягти. — Він лютує, але в його очах страх. — У тебе була серйозна операція, і тобі порадили подбати про себе… Гаразд, поїдемо туди, де ти зможеш відпочити».
