— Ні. Він був учителем мого батька, Ігоря Чорнововка.
— Той самий Ігор Чорнововк, щоб я луснув! — очі Гната загорілися. — Месник-шаленець! Він досі полює на Вільну Зграю?
— Так, — відповів Северин напоказ невимушено.
— Оце я розумію, чорт забирай! Справжній лицар, відданий справі, — сказав Гнат, махнувши кулаком. — Чи він справді має список імен і кожну жертву викреслює її власною кров'ю?
— Все так.
Северин удав, що зацікавився чимось у полі неподалік.
— От і маєш, — не вгамовувався Гнат. — А мені батько казав, що то брехня та лайно собаче. Слухай, брате, а якщо він вполює когось за кордоном, то що з тілом робить? Везе сюди чи там закопує? Чи спалює та розсіює попіл?
— Не знаю, — Северин заходився шукати щось у саквах, аби уникнути нових запитань.
На тому перший раунд розмови стих, але Деригора так просто не здавався.
— Браття, аби наша бесіда не згасла, пропоную збити кригу перших хвилин та розповісти трохи про себе. І, як автор пропозиції, готовий бути першим! — Савка урочисто махнув руками. — Отже, я — Савка Деригора, він же брат Павич, як прозвав мене вчора пан Данилишин.
З ім'ям він справді вгадав, — подумав Северин. Не те, що його прізвисько... І чому дивачка Забіла обрала саме щезника?
— Майже все дитинство я пробігав без штанів та різав кошелі у перехожих на вулицях та площах славетного міста Києва, — оповідав Савка з ентузіазмом. — Безбатченко і безхатько, чиєю найзаповітнішою мрією було перейти до пограбувань. Такі у мене були сумнівні ідеали, браття, не судіть суворо вуличного голодранця! Все йшло до того, що мене заметуть сердюки, від котрих я багато разів успішно накивував п'ятами, але фортуна — зрадливе сучисько, і одного літнього дня я дуже помилився з мішенню. Не знаю, який чорт мене поплутав, мабуть, я спокусився на грубого гаманця та не розгледів череса з трьома клямрами, одного з найголовніших «зась-зась» у нелегкій справі кишенькового крадія. Я був управним злодюгою, браття мої, справжня іскра божого таланту, жодна душа мене не помічала, але той похмурий сіроманець миттю схопив мене просто за руку! Після довгої душевної бесіди пан Деригора (відверто кажучи, досі не знаю, що він у мені розгледів) запропонував стати джурою та носити такі капшуки на собі постійно. В іншому разі він погрожував віддати мене сердюкам, тож насправді вибору я не мав. Знав, хитрюга, куди бити! Ось так я став на вовчу стежку та ні про що не жалкую. І зараз повертаюся до рідного міста, якого не бачив шість років, бо шановний учитель мандрував виключно лівобережними полками, а особливо полюбляв Сумський та Чернігівський паланки через тамтешнє пиво, яким через неймовірну скнарість мене ніколи не пригощав.
Усі зацікавлено слухали оповідку Савки — за винятком таврійця, на обличчі котрого було неможливо чогось прочитати.
— Що далі, спитаєте ви? — провадив Деригора. — Маю таку відповідь! Мої скромні плани: у ворожих криницях коня напувати, розкидатися золотом, мати безліч коханок та увійти в легенди гучніше за стариганя Мамая! Так що, браття, можете пишатися: у вашій ватазі їде майбутній герой численних кобзарських дум, пригодницьких книжок і всесвітньо відомих трагедій. Неабияка честь, між іншим! А в Києві я влаштую нам чудове дозвілля, бо знаю те місто як свої п'ять пальців — ви навіть оком не змигнете, як усе розтринькаєте.
За словами Деригора у кишеню не ліз і викликав саму тільки посмішку, бо за строкатим вихвалянням читався сміх над самим собою. Він умів подобатися людям, був із тих, що всюди легко ставали душею компанії.
Завершення промови Ярема, який добродушно посміювався над кожним жартівливим реченням, зустрів оплесками.
— Ох і гарно стелиш, братику, тобі треба книжки писати або в Раду йти!
Савка у відповідь церемонно вклонився у сідлі, перо павича гордовито підстрибнуло.
— Гостроязикий ти леґінь, недарма Данилишин тебе придивився, він таких цінує, — черевань приклав руку до серця та легко вклонився компанії. — Назвусь і я. Отже, маю честь: Ярема Яровий, шляхтич гербу Равич, характерник у шостому поколінні, син Степана Ярового, який загинув у Вовчій війні. Моя родина тримає угіддя біля Чорткова. Моя мамуньо, уроджена Вишневецька, поставила умову перед заміжжям, за якою первісток-син характерником не стане. Татуньо був у неї до нестями закоханий, тож погодився, і тепер первісток, себто мій старший брат, займається справами роду. Потім народилися дві сестри, але татуньо, відомий наполегливою натурою, не зупинявся, доки на світ не з'явився я, бо дуже собі хотів сина у джури. Але так сталося, що Вільна Зграя забрала його життя.
Ярема перехрестився на католицький манер і пробурмотів щось латинською скоромовкою.
— Виховав мене батьків друг, бо дідо вже тоді став осавулою і в джури мене взяти не міг. Ось така моя історія. Люблю гарне пиво, гарну люльку, гарний сон та гарну кумпанію!
— Справжній шляхтич, побий мене грім! А поводишся, як свійський хлоп, — зауважив Гнат, на що Ярема лише розсміявся.
— Ти забув сказати, що за потаємне прізвисько тобі дали, — зазначив Северин.
Яровий насупився і буркнув:
— Малюк.
