Всі, крім Пилипа, зареготали, аж настільки це прізвисько не в'язалося з кремезним бороданем, який був у півтори рази більшим за кожного з присутніх. Ярема посопів і теж приєднався до загального сміху.
— Це тобі дідо таке видав? — спитав Савка.
— Ну а хто ж іще міг таке втнути? Старий жартівник.
— Старий-старий, а жвавий! Добряче шаблею рубав, я з близнючками ледь відбився.
Тобто Гнат не пропустив жодного удару, — з повагою подумав Северин.
— А чому в тебе герб такий? Дівка ще на ведмеді з задертими вгору руками.
Родинний герб був вишитий на жупані Ярового.
— О-о-о, це довга історія.
— То розповідай, пане шляхтичу, — підбадьорив Савка. — Ми тут усі без гербів, то нам геральдична тема дуже цікава. Ге ж, хлопці?
Хлопці закивали. Ярема змочив горло з фляжки.
— Легенда каже, що один король двинув коні, не залишивши заповіту, і волю свою якимось загадковим чином сповістив із того світу. Корону та нерухоме майно король лишив синові, а усе рухоме майно заповідав дочці. Хитрий принц вирішив формально виконати батькову волю і звелів запустити чорного ведмедя, який, безумовно, був рухомим майном, до опочивальні принцеси. У разі її смерті виконувалася воля короля та наочно демонструвалася нездатність принцеси керувати рухомим майном. Але дівчина виявилася справжньою козачкою: не тільки приборкала ведмедя, але й навіть виїхала на ньому верхи зі своєї почивальні, піднімаючи руки до неба і вимагаючи справедливості. Брат угледів, що вищі сили на боці сестри, вибачився перед нею та віддав заміж за якогось там князя з усім, що мало їй належати. У пам'ять про те, що сталося, принцеса дала своїм нащадкам цей герб. Сенс його полягає у здатності Равичів із честю виходити з будь-яких важких випробувань, — гордо підсумував Ярема.
— Неймовірна історія! Смерть правителя, воля предків, протистояння родичів, дикі звірі, прекрасна діва та справедливість. Дуже драматично, майже Софокл, — покивав Савка. — То ти, виходить, нащадок короля?
— Я є ясновельможний шляхтич, — Ярема махнув пірначем на підтвердження свого статусу.
— А я є простий хлоп із Дикого Поля, — мовив Гнат, привстаючи на стременах із гучним звуком спаплюженого повітря. — Герба не маю, прабабця на ведмедях не їздила, жив серед гною у задрипаній дупі, а мій батько, Нестор Бойко, також із сіроманців. Родом я з-під Харкова. Колодій назвав мене Енеєм, бо я до біса моторний і люблю Енеїду Котляревського та перечитав її стільки разів, що можу декламувати.
— А ну, давай, — гукнув Савка.
— Еней був парубок моторний і хлопець хоть куди козак, удавсь на всеє зле проворний, завзятійший од всіх бурлак. Но греки, як спаливши Трою...
— Досить, вірю! Скажи краще, що у тебе на грудях за малюнок вибито.
— То секретне, бо частина посвяти, — відмахнувся слобожанин. — Не знаю, як жив би без вовчої стежки, бо коли всіх хлопців на селі побив, то від нудьги ледь не здох. Люблю до всрачки мандрувати, мені байдуже де саме, аби опанча була і вірний коник не кульгав... У жодні легенди входити не хочу, достатньо прожити відведене, а більшого мені не треба. Бо як тільки ввійдеш у ту історію, то кілька добродіїв від душі харкнуть на твоє ім'я, а хтось і на могилу насре, тут і до ворожки не ходи. Я собі краще оковитої перекину та майстра Котляревського почитаю.
— Чудова філософія, — зауважив Савка.
— Маю також старшу однокровну сестру, батечко мій ще той пес... Гуляка відомий, — вишкірився Гнат і підкрутив вуса. — Зуб даю, десь на теренах Гетьманату живуть ще кілька невідомих мені сестричок і братиків... А відому сестру звуть Катрею, вона також з Ордену, а ви, готовий закластися, чули про неї.
— Катря Бойко? — округлив очі Северин. Захар оповідав про дівчину, яку прозвали «Дикою» за її запальний норов і славнозвісну звичку відрубування пальців нахабним залицяльникам. — Та сама фурія — твоя сестра?
— Єдина людина, яку я боюся на цьому світі, — Гнат здригнувся, немов від холоду, та незграбно змінив тему: — Ех, шкода, що нас до Полтави не направили! Там галушки з м'ясом, чортова смакотінь! І пиво.
— Пиво у нас усюди добре, — авторитетно зауважив Ярема.
— А ще у Полтаві можна стрінути майстра Котляревського...
Запала тривожна мовчанка. Юнаки мовчки між собою переглянулися.
— Що таке? — занепокоївся слобожанин. — Чого зиркаєте?
— Він же помер, — наважився повідомити Северин.
— Хто помер?
— Котляревський.
— Як це помер?! — обурився Гнат. — Якого дідька?
Новина про недавню смерть улюбленого письменника чимало шокувала брата Енея, і він вражено замовк.
— Ну, Северине, поки брат Еней переживає втрату, а ти вже подав голос, розкажи про себе, — мовив Савка. — Ти син Ольги та Ігоря Чорнововків, правда?
***
Ольга загинула трагічно, поїхавши замість чоловіка на перемовини Сірого Ордену з Вільною Зграєю. Її ватажок, Роман Вдовиченко, був давнім другом Ігоря Чорнововка, а з його дружиною Ярославою Ольга дружила із самого дня прийому до Ордену.
