— Мій тато — характерник! Моя мама — характерниця! — гордовито проголошував він на вулиці, і всі діти з боязким захватом дивилися на нього, ніби він будь-якої миті перекинеться на вовченя.
А потім життя змінилося.
Він сильно захворів і довго одужував. Від лікаря Ігор привіз його не до мами, а до незнайомої відьми Соломії, та наказав слухатися її у всьому, бо він житиме тут довго, до десяти років. «Мами не стало», — сухо сказав батько та зник, не відповівши на жодне запитання.
Відьма не сподобалася хлопцеві. Малий кілька разів намагався втекти, щоразу невдало, а потім, із плином часу, роздивився Соломію та подружився із нею. Відьма навчала його всього того, що сільські діти вивчали у школі — та багато іншого. Хлопчик зростав і нетерпляче очікував, коли за ним повернеться батько, аби взяти його в джури.
Батько повернувся і джурою молодший Чорнововк став. Але не в Ігоря, як мріяв, а у його давнього товариша Захара.
Якби могло все статися інакше. Якби не його хвороба. Якби не рішення батьків. Якби не Рокош Вільної Зграї. Якби, якби...
Маму поховали у тому селі, де вони жили перед загибеллю. Її батьків Северин ніколи не знав — вони зреклися доньки, коли Ольга ступила на вовчу стежку, а батьки Ігоря померли ще до народження онука.
Він приїздив до неї щороку на Великдень. Притулявся чолом до теплого стовбура та шепотів:
— Мамо, як же мені вас не вистачає...
***
Хвилину панувала мовчанка.
— Матір Северина вбили... Тата Яреми... І вчителя мого батька занапастили. Лайдаки засрані, — Гнат рішуче стукнув кулаком по долоні. Його чорний огир почув настрій вершника і гнівно заіржав. — Добре, що твій татко ріже тих вар'ятів без спочину! Нехай йому Мамай допомагає.
Северин мугикнув.
— У нас залишився ще один брат, — нагадав Савка. — Друже, самотній степовий лучнику, твоя черга.
— Я — Пилип Олефір. Тавридський полк. Прізвисько моє Варган, — промовив таврієць і замовк.
Усі чекали продовження, але той мовчки їхав далі.
— Оце й усе? — розчаровано перепитав Савка. — А ти говіркий, брате Цицероне.
— Варган, — незворушно виправив Пилип.
— І з жартами у тебе теж не дуже. Нічого, ми це виправимо, — Савка дістав атлас, пролистав неуважно. — Браття мої, не знаю, як ви, а я зголоднів! Мудра мапа каже, що за милю звідси стоїть дружня нашим клямрам корчма, зветься «У стрільця Дмитра», тому пропоную туди заїхати та уникнути ганебної смерті від голоду.
— Знаю ту корчму, з учителем бували. Гарне місце, — підтримав Северин. Решта також не мала нічого проти обіду.
Деякий час їхали у тиші. Проїздили ділянку, де мокрі, як хлющі, робітники вкладали нову залізну дорогу — перша залізниця вже з'єднала Львів, Київ та Харків північною дугою, а ця бігла від столиці на південь.
Невдовзі на обрії з'явилася корчма і тут Савці знову сяйнуло.
— Панове! Пропоную їхати не як старі діди, а позмагатися в швидкості, як те гідно онукам Мамая!
— Перегони? — спитав Северин.
— Так, брате! До корчми.
— Файно! Моя Офелія у Буді застоялася, — пробасив Ярема, а булана Офелія стріпонула вухами, почувши своє ім'я.
— Це у вас серед шляхти така мода на імена?
— А твого коника як зовуть? — поцікавився Яровий.
— Інцитат, — гордо відповів Савка.
— Хто б іще казав! — розсміявся шляхтич. — Недарма Данилишин тебе Павичем назвав.
— Я за перегони, — ляснув у долоні Гнат. — Мій Упир вас усіх випередить, бісові діти.
Тільки один із ватаги не поділяв загального піднесення.
— Перегони заборонені на всіх трактах та гостинцях суспільного користування, — повідомив таврієць.
— Друже, чи ти бачиш на дорозі бодай один віз, сторожового сердюка чи перехожого селянина? — спитав улесливо Савка. — От і я не бачу. Ми нікому не завадимо!
— Те, що їх не видко зараз, не означає, що вони не з'являться за хвилину.
— Ох ти і зануда, брате Цицероне.
— Варган, — незворушно виправив Пилип.
— Думаю, глибинна причина твоїх відмовок полягає у факті, що ти просто боїшся змагатися, адже твій коник має занадто короткі ноги.
Як не дивно, але цього разу слова Деригори влучили в яблучко.
— Буран — найпрудкіший кінь з усіх мастей серед присутніх, — насупився Пилип.
— А ти доведи.
— Добре, — Пилип знизав плечима і підняв маску до очей. — Доведу.
— Оце справа! Програвай, програвай, пиво брат-тям виставляй, — продекламував радісний Савка.
Юні характерники вишикували коней в ряд. Северин погладив Шарканя по шиї — він знав, що його прудкий жеребець усіх пережене.
— Готуйсь! Увага! Руш!
Ватага помчала вперед. Гнатів Упир тримався ніздря у ніздрю із Шарканем: обидва схожі за статурою та мастю, тільки жеребець слобожанина був смоляним, як ніч, а кінь Северина мав білі бабки.
Офелія та Інцитат лишилися позаду, курява здіймалася над дорогою, гриміли підковані копита. Северин упивався швидкістю. Корчма наближалася — здавалося, що вони розділять перемогу на двох, як перед ними вирвався низенький сірий бахмат, а над сідлом, приставши у стременах, завмер Пилип із маскою на обличчі...
І переміг. Савка, який прибув четвертим, розсміявся.
— Ай Пилип! Прудкий вершник! Буран твій і справді буран.
— Я завжди кажу як є, — таврієць погладжував свого непоказного коника по шиї.
